Перше вересня – то якось завжди дуже про дітей. Про школяриків, школярів, студентів, які разом зі своїми рідними в перший день осені тонуть в амбівалентних почуттях… Бо контрасти в тому, що відчуваєш, дуже сильні!
Тебе точно тішить нова форма і модний пенал з хутром і наклейкою фламінго, але одночасно лякає невідомість, велика кількість “треба”, порівняно з “хочу”, та й просто ще щось тобою собі надумане-накручене у безсонну ніч перед 1 вересня…
То гарний день – оте 1 вересня. Різний для кожного за емоційним наповненням, але гарний. Якось свіжо стає не лише надворі, але й у серці…
Цьогоріч цей день інший. Воєнно-інший. І мені вперше зовсім не асоціюється з дітьми. Хіба що з їхньою безпекою. Бо таки прилітають думки про наявність чи відсутність надійного укриття, коли минаю якусь із київських шкіл…
Цьогоріч цей день мені про вчителів та викладачів. От про нікого, крім них, нині не думається…
Може тому, що від 24 лютого найбільшу кількість тренінгів провела саме для них…
Може тому, що влітку бачила їх часто на робочих зустрічах і точно знаю, що не мали вперше літнього відпочинку…
Може тому, що познайомилася з педагогами з найрізноманітніших областей України і побачила, що очі в них єдиносяючі, а серця однаково сильнолюблячі…
***
Перші тижні війни. Найщиріший запит у моєму житті…
– Будь ласка, організуйте для педагогів нашої школи семінар.
– Гаразд. Яка тема вас цікавить? Який запит?
– Ми не знаємо, як це сформулювати. Учителі просили допомогти їм вийти до дітей у zoom так, щоб зразу не розплакатись, мати силу всміхнутись і допомогти собі й учням повірити в нашу перемогу…
***
Літо. Спека. Час, коли точно пора відпочити, а не здобувати нові знання. Навчальний семінар для педагогів. Сирена у місті одного з учасників. Вперше у мене просять вибачення за сирену. Вперше мені годі стримати сльози.
– Вибачте, будь ласка, але у нас повітряна тривога. Від учора сильно бомблять. Треба бігти в укриття. Будь ласка, запишіть мені частину лекції. Я готовий заплатити за неї…
Тільки б не пропустити жодного цінного слова…
***
Одна зі шкіл готується до початку навчального року. Ремонти. Діти приходять по підручники.
Учителька, що йде на пенсію, виходить зі школи з теплою невимовно сумною усмішкою і вчительським кріслом у руці (на якому сиділа за вчительським столом, навчаючи кілька поколінь малих школяриків)
– Навіщо це вам? – запитує жартома її колега.
– Та мені дозволили це забрати. Це моя історія. Велика частина моєї доброї історії… Мого щасливого життя…
***
Розмова з учнем.
– Знаєте, я не вмикаю віконечка і мовчу весь урок. Я просто не можу і не хочу поки що нічого говорити. Але мій вчитель вдає, ніби цього не помічає. Увесь урок звертається до мене, підтримує так само, як і учнів з ввімкненими віконечками. І знаєте, війна наче зупиняється в моїй голові, коли я на уроці цього вчителя…
***
Завершення одного з тренінгів. Ділення враженнями. Коментар одного з вчителів:
– Я вже не можу дочекатися вересня, аби сказати дітям оте все і спробувати з ними всі ці методи! Я ще ніколи так сильно не хотів до школи…
Учитель…
Завжди згадую собі, що це ж був основний фах Ісуса Христа… Це ж найпрекрасніша і найблагородніша професія в світі…
Це ж один із найпотужніших фронтів під час війни!!!
Дорогі педагоги, дякую за Вашу передову! Хтось спиняє танки, хтось кров, а Ви – спиняєте дитячу тривогу, сумніви в їхньому успіху і в перемозі країни! Ви не даєте їм відчути себе слабкими і безпорадними! Ви любите і вимагаєте, говорите і мовчите поруч, вислуховуєте і відчуваєте, про що говорять між словами чи без жодного слова. Ви допомагаєте їм відчути себе захисниками України! Бо ж здобувати знання, аби потім відбудовувати, винаходити ліки і вести міжнародні переговори, це їхній обов’язок, їхня зброя, їхня відповідальність.
Які ж ви найстійкіші у світі і незбагненно мужні й мудрі, дорогі українські педагоги!
Дякую! Низький уклін Вам!
Сил Вам!
Зі святом!
Воно нині Ваше і про Вас!
© Наталія Сиротич
