Олена Пенязєва

Я переглядаю світлини в телефоні, як найдорожчі спогади з довоєнного життя. Ось на цих, грудневих, я йду по березі моря, збираю мушлі і думаю про майбутнє…

У нас в усіх були плани на ті дні, коли розпочалася війна. У суботу я мала йти на перше довгоочікуване заняття з класичного балету (я вже відчувала в думках запах паркету), а на неділю була запланована подія в храмі.

Але 24 лютого все змінилося. Я прокинулася о 5:30 ранку від гулу вибухів. Я ніколи раніше не чула звуків військової зброї, але їх неможливо порівняти ні з чим іншим. Перші хвилини я лежала, паралізована сном, і відмовлялася вірити в те, про що казала мені моя свідомість. Здавалося, якщо я продовжу спати і не зверну увагу на внутрішню тривогу, я зможу уникнути правди…

Десь коло 6 ранку я сиділа на ліжку і слухала звернення Путіна, в якому він цинічно, відкрито оголосив про вторгнення російської армії на територію мирної, окутаної ранковим дитячим сном України.  Я ніколи не забуду того стану. Усього пережитого до тієї миті досвіду, усіх знань, компетенцій не вистачило для того, щоби зберегти свою ідентичність. Ми бачили в новинах карту України з позначеннями влучених ракет в перші хвилини наступу. Те, ще переживала я в Одесі, пережили одночасно в усіх куточках нашої країни. Інстинкт «Біжи!» спрацював відмінно.

Найважчим для мене було не налякати свою 11-річну донечку. Я розбудила її і сказала: «Сашенька, сьогодні ми в школу не йдемо, ми їдемо в подорож на деякій час. Візьми в свій рюкзак те, що найбільш буде втішати тебе в дорозі».

Я стояла посеред кімнати, намагаючись запам’ятати кожну деталь свого затишного дому.

Отож, ми сіли в машину: троє дорослих, троє дітей і три коти…і не знали, куди саме їхати. Плану у нас не було, ви ж пам’ятаєте, найближчими моїми планами було заняття з балету.

Кілометр за кілометром ми віддалялися від Одеси, водночас залишаючи там все моє життя – спогади з дитинства, мрії, емоції, почуття…

Коли перетинала кордон з Румунією, була, як Йов, не праведна, але нага. Була людиною в кризі: без минулого, людиною з невідомим майбутнім. Хтось, хто залишив більшу частину себе вдома, не умістивши в одній валізі. Це був перший день війни.

Сьогодні 72 день війни. Впродовж цього періоду я сильно, як ніколи досі, відчуваю присутність Бога і Його любові у своєму житті. Ніколи раніше, до війни, я не бачила настільки уособленої в інших людях Його турботи. Ніколи я не була так близька до Христових страстей, але і до Його люблячого серця. Ніколи так сильно я не любила Господа. Моя любов до Нього і набута довіра спонукають мене свідчити про Його милосердя і ділитися з Вами реальністю дій Господа в моєму житті. Треба було стати біженцем, щоби відчути Його ніжні обійми.

«Отже, не журіться про завтрашній день, бо завтра саме буде дбати про своє» – чули ми в Нагірній проповіді. Що ж, ці 72 дні були найкращим практикумом.

Проблема довіри до Бога хвилювала мене в  духовному житті вже давно. Впродовж останнього року я публікувала цитати зі Світого Письма з хештегом #не_ бійся_ з_ Богом. Виписувала їх в щоденник, споглядала та молилася. За пару тижнів до війни я проходила духовні вправи за тематикою повної довіри до Бога, де центральною метою було віддати все своє життя, свої бажання, пристрасті, мрії, амбіції, усі плани в Його руки. Повністю прийняти Його волю, змиритися – прийняти з миром Його волю. Я кожного дня робила молитовні акти віддачі свого серця і посвяти свого я – Йому.

Знаєте, мені було цікаво, як це буде? Яким буде той момент, той перелом, – моя друга метаноя. Як відчую я, що повністю довіряю Йому?

І я відчула. В мить, коли ми їхали невідомо куди, в машині з трьома дітьми, трьома котами та 400 євро на усіх. В мить повної капітуляції людини перед Богом. Я відчула, як клубочком скрутилася у підніжжя Його Розп’яття, заплющила очі і шепотіла: «Ісусе, я твоя».

І це прекрасна мить. Серед хаосу невідомості, жахів війни, шокуючих новин. В реальності, де треба приймати важки важливі рішення, знайти місце спокою, миру, місце зустрічі з Люблячим, Живим, Діючим Богом. Відчуття повної покори і довіри неможливо описати. Я витратила багато часу, щоби теоретично, духовними практиками та актами промови приблизити його. А довіра з’являється тоді, коли тобі здається, що до прірви залишився один крок та коли ти відчуваєш, що від тебе нічого не залежить. І сьогодні я щаслива, що можу поділитися однією з найважливіших правд в житті християн. Господь відкривається нам в Святому Письмі, в таїнствах. Кожна обіцянка Господа, відкрита людині, є правдою. Господь вірний і не покине того, хто віддає своє життя Йому. І Він в моєму серці, Він є серед нас. Він живий і вірний. Він воістину воскрес! Христос Воскрес!