Яким було моє життя до війни? Та звичайним. Я займався спортом (Street Workout), ходив з друзями на гульки, зустрічався з дівчиною та мріяв про навчання у Львівській політехніці.

25 лютого готувався взяти участь у третьому турі Олімпіади з фізики. Я дуже тяжко працював, старався, вклав усі свої сили у підготовку до цієї Олімпіади. Я планував вийти на 4-ий тур, всеукраїнський. Як і мої ровесники, я готувався до ЗНО. Я обрав чотири предмети: математику, фізику, українську та англійську мови, тому посилено вивчав англійську мову. Навіть заклався зі своїм учителем математики на піцу, що я на екзамені наберу 200/200 балів.

Війна прийшла до Херсона 24-го лютого. Хоча ми і передбачали такий розвиток подій, але це все ж таки стало для нас шоком. Десь біля третини моїх друзів виїхали з міста, моя родина і я вирішили залишитися у місті. З квартири у якій ми мешкали, ми переїхали до приватного будинку, бо там є підвал, де можна сховатися.

Ми маємо харчі, воду, навіть Інтернет. Так, нам пощастило, бо багато людей цього не мають.

Але… Зараз, після 7-ми тижнів війни, ми все ще не знаємо, що буде далі. І саме цієї невідомості ми боїмося. Я хотів вчитися в Україні. Моєю мрією було навчатися у Львівській Політехніці! Але якщо це жахіття продовжиться, я боюся, що мені доведеться їхати на навчання за кордон. Напевне, до Німеччини, де мешкає мій батько. Це буде тяжко, бо моя німецька на дуже низькому рівні. І там зовсім інша культура. Доведеться знайти нових друзів. Почати життя з початку. Я розумію, що я мав би радіти, бо мені пощастило, як мало кому: я і вся моя родина живі і здорові.

Але у мене тупо вкрали мрію!

Віктор. 17 років.

#зранена_мрія* – цикл публікацій дітей та молоді, які через війну Росії проти України були вимушені залишити свій дім, а часто – і облишити свої мрії.

* – за ініціативи катехитичної комісії Одеського екзархату УГКЦ