Наталія Сиротич,
PhD, психолог, арт-терапевт, Карітас-Київ
А чи не надто багато ми вимагаємо від батьків?..
За ці два тижні чимало сказано про відчуття провини і синдром “того, хто вижив”, але мовчимо про інше – про батьківську провину “я не правильна маматато”.
Соцмережі переповнені статтями на кшталт “30 ігор, які ви можете пограти з дитиною в укритті”, “Як справитися з дитячою істерикою”, “Як говорити з дітьми про війну так, щоб їх не налякати” тощо…
І зараз я зовсім не хочу заперечити потреби в таких дописах! Звісно, вони цінні!
Але!
Але слово “діти” то не завжди про немовлят, які самі ні з чим не справляться, правда?..
Без сумніву, відчувати батьківську опору мають не лише малюки, але й підлітки. Бо ми, татимами, заражаємо їх нашим настроєм, переконаннями і тілесними реакціями.
Але хочу сказати про інше! Про те, що війна також в батьків, не лише в дітей…
Знаєте, ще до війни я все частіше чула від підлітків: “У мене не буде дітей, бо то страшний клопіт. Бачу, як мої батьки запарюються тим, аби мене вдягнути, нагодувати і дати добру освіту. Я так не хочу. Навіщо перейматися кимось? Живи собі сам та й насолоджуйся”…
І часто це говорили діти дуже люблячих і прекрасних батьків. Але батьків, які чомусь вирішили, що їхнє чадо має здобути все, чого вони були позбавлені, і для цього його слід відгородити від домашніх обов’язків та турботи про інших людей.
А тепер що?
Тепер поки не до навчання та мрій, бо передусім – життя наше й наших дітей. Але ми й далі говоримо про якусь надто односторонню лінію турботи, помітили?
Батьки мають, повинні, мусять те, ось те і ще ось це! А діти???
А дітей просто час жаліти й збільшити для них дозу турботи, обіймів, ігор, спілкування?.. Хто мав би давати цю збільшену дозу? Батьки? Але ж в батьків теж війна… Звідки мають взяти вдесятеро більше сил?..
То врешті про що ж я хочу сказати?..
Та про те, що кожен із нас зараз – захисник! Ми більш звикли використовувати фразу “кожен – воїн і в кожного свій фронт”, але я практикую в роботі з дітьми робити акценти на слові “захист”. Бо в тому слові багато сили, відчуваєте? Якщо я можу когось захистити, значить я вже не слабкий, я комусь потрібний!
Наші діти в будь-якому віці теж ЗСУ – захисні сили України!
Неодноразово чую від батьків скарги, що їхні діти нічого не хочуть й сидять понурими в новинах у смартфоні, чекаючи з дня на день закінчення цього жахіття…
Так не можна! Не можна не подарувати їм відчуття єдності та внеску у спільну перемогу! Любити їх – то не лише дарувати відчуття безпеки й доброго емоційного контакту, але й вимагати від них чогось, давати завдання, залучати, спонукати, надихати!
Дитино, чуєш? Ти теж захисник, і можеш захищати когось у свій спосіб!
Звісно, зі зброєю не підеш, бо то захист зі світу дорослих воїнів.
Але ти можеш захистити тих воїнів від голоду! Можеш витискати формочками печиво, якщо тобі 4 роки, або самостійно пекти це печиво, якщо тобі 12+!
Можеш захищати маму й бабусю від втоми, допомагаючи їм у приготуванні їжі чи інших справах.
Можеш захищати когось в укритті від холоду, поділившись пледом.
Можеш захищати Україну плетінням сіток і кібератаками окупанта.
Можеш захищати друзів від зневіри й розпачу, пишучи їм потрібні повідомлення й запитуючи “як ти?”
Можеш організовувати молитовні групи й молитися, даруючи нашій землі молитовний захист.
Можеш ще безліч всього робити і маєш робити щось для захисту! Бо зараз всі захищають нашу державу! Усі без винятку! Тому й ти не виняток, а дуже цінна частина захисної сили!
...Дорогі батьки, не називайте себе неправильними і не такими, будь ласка. Нас не вчили бути батьками дітей війни і батьками війни також!
Ми точно впораємося і наші діти теж!
Але від того, що зробимо з дітьми кілька дихальних вправ, про які прочитали в соцмережах, не дуже багато зміниться, якщо діти не будуть задіяними до спільного діла, до турботи і ПРАЦІ!!! Їм, як ніколи, зараз важливо трудитися для захисту України!
Звісно, потребують ігор та казок, звісно. І ми точно з цим добре справляємось. На скільки можемо, на стільки справляємось. Але ми маємо доручати їм важливіші справи, аніж “переглянь мультик і заспокойся”!
Війна не лише в них, але й у нас і всієї країни!
Тож, якраз нашою любов’ю буде допомогти їм це не лише засвоїти, але й захотіти долучитися до спільної перемоги!
Їм ще відбудовувати усе знищене, тому час навчитися жити без уявлень “всі мені щось повинні” і “я нікому нічого не повинен”. То хибні переконання, модно нав’язані нам колись…
Бо ми повинні (гаразд, як не любите цього слова, замінимо його), ми маємо, ми покликані служити іншим! І це не про покарання, а про Людяність, справжність і силу!
Є одна притча.
Прийшов до вчителя учень і сказав, що більше не в силах витримувати тих страждань, які переживає. Учитель вислухав, узяв жменю попелу і кинув його в склянку з водою. Вода миттю почорніла. А тоді таку саму жменю кинув у море, і попіл розійшовся та зник. Попіл не зміг зафарбувати моря так, як склянку…
“Щодня ти сам вибираєш: бути тобі склянкою чи морем“, – підсумував учитель…
Ті страждання, які зараз маємо, – ті страшні нелюдські випробування, – не зможемо пройти, якщо не ставатимемо щоденно морями. І якщо наших дітей не навчимо цьому.
Бо ти – не склянка, а море, чуєш? А це означає, що в тобі є море сили турбуватися про когось, море любові, море віри, витривалості! Море! Бо тільки великими кількостями всього цього станемо більшими за страждання, знесемо випробування і здобудемо перемогу!
А ще, бути морем це також про “зливатися докупи” з кимось. Якщо я – всього лиш мала водойма, то вкупі з багатьма такими ж водоймами все таки утворимо море…
І тут знову про єдність, спільну ПРАЦЮ і служіння! Не про “всі мені повинні”…
А ще, у кожному з нас є море Божої Любові, тож, відчуваючи себе склянкою, згадуймо про це…
Сил нам, татимами! Відваги нам, дітиська!
Вистоїмо, Україно!
Обіцяємо бути морями!
