Стрічка соцмереж вчора була переповненою милосердними закликами на кшталт “люди, любіть ворогів ваших”, “люди, не гнівайтеся на них, не ображайте”, “люди, та ми християни, і маємо не спускатися до рівня ворога й бути добрими”, “наші діти гинуть, бо то нам через те, що ненависні до ворогів, – то бумеранг”…

Повірте, зараз ледве ці “всевиховні” псевдолюблячі послання написала, – пальці не годні друкувати, а очі – читати ці “глибокомилосердні” заклики у стрічці. Якби то лише мої очі… Зі своїми я точно розберуся і дам собі раду. І навіть існуватиму далі зі своїми переконаннями, якщо не напишу тут зараз того, від чого хочеться вити! Але дитячі очі теж це читають, розумієте? В них свої стрічки новин і свої друзі й підписники. І не треба з дітей робити невірних нашої церкви, переконуючи їх в тому, що не люблять ворогів, а мали б любити. Но-но-но, дітки, будьте чемні!

Досить!!!

І ця розмова з моєю спантеличеною дитиною вчора таки відбулася! Бо вона достатньо пережила, аби дозволити собі зі сльозами на очах зізнатися мені: “А я не буду за них молитися! А я не любитиму!”

І що я мала сказати, як думаєте? Ні, люби і молися! Захочи цього негайно!

???

Нізащо в світі так не скажу!

Бо, по-перше, заставити любити неможливо (і молитися теж, бо молитва то суцільна любов)! Кажуть, що серця, як квіти. Що їх неможливо насильно розкрити, бо мають розпуститися самі…

А, по-друге, я завжди чесна, а з дітьми – особливо! Для мене це принцип над принципами! Бо діти неймовірно відверті та справжні! Тому, після кожнісінької консультації в довоєнному часі, запитувала їх: “Що сьогодні розповімо мамітатові?” І були діти, які все на світі дозволяли. Але були й ті, які просили дещо не казати. Часом відповідала їм: “Та без проблем, можемо про це нікому не казати”, але інколи пояснювала, що про це таки маємо сповістити люблячим дорослим, тому варто разом подумати, якими словами і в якому форматі ми їм про це скажемо. І ми разом про це думали і разом озвучували…

Так ось.

Вчора на ніч, у темному коридорі під звуки сирени, ми довго про воріженьків розмірковували. Діти багато говорили, я теж. Не згадаю всього сказаного. Але, засинаючи, дитина попросила написати мою думку всім у ФБ. Навіть тим, хто іншої думки.

Пишу, сонечко. Ти ще спи, поки спиться після неспаних ночей. А я писатиму те, що на серці, обіцяю. Непросто мені буде, дитинко, але старатимусь дуже…

1. Почнемо зі слова “ворог”, бо воно ж ключове у моєму тут монолозі.

Знаєте, яким є одне з пояснень значення цього слова? Недруг. Уявляєте, ворог – це недруг?!

А тепер уявіть, що окупантів, які вчора скидали гради на людей в Харкові, ви називаєте надругами. Уявили? І тих людей, серед яких могли бути ви, але опинились не ви, тому зараз спокійно сидите в ФБ, уявили? То що, то гатили недруги? Вам повернеться язик їх так назвати?

Тож, дорогі всемилосердні люди, не пишіть, будь ласка, зараз про цінність любові до недругів, добре?

Повірте, і я, і купа інших християн чудово знають те, до чого намагаєтеся нас навернути!

Я навіть відкрию вам страшну таємницю: фраза “любіть ворогів ваших” є мало не ключовою в моїй роботі дитячого психолога. І я на ній “вирощую” наші майбутні покоління, чесно. І це перше, про що кажу своїм і не своїм дітям, які приходять зі злістю на друзів, однокласників чи навіть дорослих, які їх чимось скривдили. О, ми завжди говоримо про молитву за цю людину! Про те, що вона, передусім, Людина! Ми аналізуємо її почуття й потреби. Розділяємо людину з її поведінкою. Кажемо, що людина прекрасна і люблена Богом, але поведінка її жахлива. Ми вчимося вирішенню конфліктів за стратегіями “компроміс” чи “переможець-переможець”. Люди добрі, та ми купу всього робимо, аби навчитися любити ворогів, повірте! Але ВОРОГІВ, тобто, недругів, розумієте? Не тих, кого ви зараз так любляче “ворогами” називаєте!

Знаєте, а слово “недруг” ще треба заслужити, направду. Ну, бо це треба було бути комусь другом, щоби потім стати недругом. Це гарний статус, глибокий. Це точно про Людину, яка потім знову може стати другом.

Тому благаю не називати це уособлення злого духа, яке напало на нас, ворогами! Вони не заслужили цього!

Учора, перед самісіньким сном, моє дитя сказало ключову для мене фразу: “Мамо, але ж отці-екзорцисти ненависно виганяють злих духів, правда? Вони їх не люблять і не моляться за них…”

Правда, дитино…

І правда те, що зараз мені тут у відповідь милосердні люди скажуть, що то теж люди з нами воюють. Покажуть відео російських полонених і їхнє слізне “мама, забєрі мєня, пажалуста”, і скажуть, що то теж чиїсь діти… Е ні, дорогенькі! Кажіть що хочете, але я їх не жалітиму! Чи хотітиметься жаліти? Звісно. Бо я мама, і рівень моєї емпатії зашкалює. Але от якраз на це почуття я дала собі заборону!

Не можна цього дозволити собі відчувати! Нехай Господь їх розсудить чи пожаліє. Йому видніше… Але для мене, для мого народу вони є спільниками зла, яке прийшло знищити добро. І мені байдуже, чи знали вони, що їдуть не на учєнія. Бай-ду-же!

2. У воєнній термінології слово “ворог” таки має жорсткіше значення. Там ідеться про людину, що завдає тобі смерті чи непоправної шкоди. Так, там не зовсім про недругів. Але там про війну, чуєте? А війна – то ціла наука, якщо так можна сказати. Страхітлива наука, яку хочу знищити навіки, але не в силах. На жаль, війна залишається існувати… Але війни існують зі своїми правилами, умовами, дипломатичними обіцянками. Передбачають мету загарбати, відібрати, відстояти…

Людоньки, у нас не війна і не воріженьки! Не існує жодної дипломатії у цього зла і нелюда! Так, бо він НЕлюд, не людина! А воюють люди, у яких є щось людське (може, десь дуже глибоко, але є…)

Тому тут не війна, а значно страшніший жах, який маємо пережити і перемогти! Я ще не знаю назви цьому жаху. Поки бачу це слово в розпачливих очах української дітвори, але ще не озвучене…

Тому воріженьки, яких закликаєте любити навіть на війні, не є воєнними воріженьками! Звісно, моліться за їхнє навернення, бо серед тих “мама, забєрі мєня” точно є ті, що покаяться (принаймні, хочу в це вірити), але молитися за врозумлення нелюда, яким керує злий дух, не буду! Зло проганяти і знищувати треба, а не любити. Крапка.

3. Читаючи Псалтир до війни, я пропускала деякі катизми, бо вони були надто для мене жорстокими. Читала щось світле й життєствердне для себе.

Але зараз, як ніколи, хочеться сказати Давидові дякую! За усі слова про ворогів, яких він просить Господа знищити. Не помогти Давидові полюбити їх, а знищити!..

…У мене з Богом дуже довірливі стосунки, а зараз особливо. Тож Він знає про все, що тут пишу і чув це від мене неодноразово. Може, колись при зустрічі в Небі скаже мені “но-но” і що я була нечемною, але поки дозволяє говорити все, що на серці і вислуховує усе до крапельки. І я відчуваю, що Він мене дуже розуміє…

4. Напевно у неділю прощення я уникну заходити в стрічку новин. Знаєте, чому? Бо не витримаю тих закликів щодо прощення воріженьків… Точно не витримаю… Як і не витримую їх в День пам’яті жертв голодомору…

Люди, а ви можете сказати “прощаю”, коли дивитеся на фото зі сотнею трупів дітей, зісохлих від голоду до кісток? Можете?

А сказати “люблю” бідолашним воріженькам, які вчора розстріляли купу українців, можете?..

Слухайте, може досить ліпити красиві слова туди, де вони не ліпляться???

А то понаучувалися теоретичних речей, і клеїмо їх скрізь де попало!

Що ви там писали? Зараз у нас п’ять стадій переживання горя за Елізабет Кюблер Росс? Серйозно? І ми рухаємося до п’ятої, До прийняття?..

А може ще скажете, що нам потрібна медіація для вирішення конфлікту з Росією? Може ще язик повернеться це конфліктом назвати?

Давайте почуємо їхні потреби і почуття, а не лише наші, так? До цього ви закликаєте?

Що там у нас зараз? Стадія гніву? Серйозно?

Людоньки, є така гарна українська фраза “не налазить на голову”…

Ото зараз багато всього на голову не налазить! Бо воно не від нашої української голови і не треба його натягувати, добре?

Якщо хочете, рухайтеся до стадії прийняття, вперед!

Але особисто ні я, ні мої діти не приймуть того, що з нами зроблено за ці шість днів! Бо прийняття то дуже глибоке світле слово, яке точно не підходить цим НЕлюдам і НЕворогам! І не про прощення зараз мова також…

А як хочеться нам сильно довго філософствувати на ці теми і повчати інших, значить це показник того, що маємо забагато вільного часу. Там хлопці з тероборони їсти просять, і мій друг без бронежелета в епіцентрі подій (бо йому ще не привезли). Ото зготуйте щось передайте хлопцям, або помоліться бодай за того мого друга, а не за воріженьків!

…Любіть, людоньки, прощайте і приймайте! А я поки пас!

Я мушу бігти до роботи. Маю дітворі в укриттях відписати. Бо строчать під вибухи повідомлення, які не маю сил читати, не те що відповісти. І тоді кажу “Боже, не маю сили!” І Він каже: “Бачу. Почув. Даю” І дає. І я їм пишу вдень і посеред ночі.

Чого пишу, а не дзвоню? Бо після того, що пережила, зачепило надважливі центри мого мозку, і я можу почати говорити й на середині речення забути, про що говорила. І говорити важко довго, бо задихаюся. Але писати можу! Бо, як забула, про що хотіла сказати, прочитаю, бо вже написане.

Так що іду писати тим, кого сильно-сильно зараз треба любити!

…Спи, моє дитя, спи ще. Я написала все, що було на серці.

Шостий день війни-невійни з ворогами-неворогами.

Ранок.