Наталія Сиротич
— Я не можу гратися зі своєю дитиною. Вона дратує мене. Лікар сказав, що у мене депресія. Тому нехай з донькою грається чоловік. Мені відпочинок потрібен, нові сукні, прогулянки. Хотів дітей, — будь-ласка.
— В сина у неділю тренування. Якраз коли Літургія. Тому до церкви ніяк нам не виходить. Ну а що? Як не ходити, коли стільки грошей в місяць платимо? Та й до змагань потім не допустять, бо пропускатиме. Вдома помолиться.
— Дошлюбна чистота? Ой, знаєте, то все так, правильно, але… Але ж ми слабкі люди. Маємо свої потреби. А потреби це важливо! Та й зараз всі мої однолітки не дуже про ту чистоту думають. Світ змінився. Мусимо прийняти зміни.
— Волонтерство? Ні, я вигорів. Пройшов тест в Інтернеті, — вигорання підтвердилось. Зараз тупо відпочиваю. Скажи Льоші хай ту бабульку відвезе до лікаря. Я пас.
— Пробачити? Нізащо! Пробачу зараз, то потім буде собі ще більше дозволяти. Знайду іншого. На одному світ не зійшовся. Ну і що, що подружжя? Було-відгуло. Себе цінувати треба, — у книжці про межі написано
— Я неідеальний. От любіть такого, яким є. Приймайте. Кажуть, що ідеальними бути не треба. Просто бути собою. То я і є собою. А щось не подобається, — ваші проблеми!
— Не маю часу! Просто на все те не маю часу! Молитовні спільноти, духовні науки, прощі… Коли то все встигати? Купа роботи вдома! Чоловік одне й те ж тричі в день не їстиме. Дітям з домашкою помогти. Нехай моляться й відновлюються ті, хто має на це час…
Святість…
Щось недосяжне? Не про нас? Не для нас? Не про сучасних нас?
Якби треба було пояснити це поняття швидко-швидко, я б сказала — “це не бути теплим!” Не тепліти, а горіти вірою і справжніми цінностями! Навіть в час, коли не модне смирення, прощення, покора… Коли дошлюбну чистоту витісняє право на потреби, а молитву — буденні справи…
…Ми так гарно, професійно навчилися перекладати на когось і щось усю відповідальність за працю над нашою святістю… Нащо горіти батьківською чи подружньою любов’ю? Нащо думати про якесь комусь служіння? Світ каже розслабитись, когось зробити винним і не намагатися бути ідеальними…
І тоді кожен те поняття “ідеальності” трактує по-своєму. Як завгодно. Як вигідно…
“Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт.5,48)…
Годі уявити, до чого нас покликано, правда? Якби то сказали нам бути досконалими, як батьки чи вчителі, ще якось зрозуміти і уявити можна… Але ні! Бути як Отець! Як Бог…
На скільки ж ми Величними є в Господніх очах! Гідними такої досконалості, як у Нього! Покликаними горіти святістю, а не в гордині кидати іншим “Приймай мене неідеальним”…
Сьогодні, в Неділю Усіх Святих, варто запитати себе:
— чи горю я життям християнина? Гарячий? Чи, може, теплію? (“Знаю твої діла; ти ні холодний, ні гарячий; о, якби ти був холодний або гарячий! Але оскільки ти теплий…” (Одкр. 3:15,16))
— чи виділяю час на працю над святістю? Не чи “маю” час! Бо “не маю часу” то наче не про мене. Просто не маю, — так сталося через когось… А, власне, чи виділяю, чи знаходжу, планую час на те, що часто немодне й непопулярне? Але що є скелею-опорою мого дому…
…Колись чула історію про диявола, що зібрав своїх слуг на нараду. Вирішували, як людей із Богом розділити. Як завадити стати святими. Довго думали. Журилися, що є вже багато церков, священників, чимало християн. Годі тепер якось усе це знищити. Бракує сили проти такої величі…
Але таки придумали!
— Заберімо в людей час, — сказали, — і все, і не треба закривати церков. Просто людям не буде коли ходити туди…
А й справді, нащо до церкви, якщо тренування в цей день?.. Без церкви дитина точно виживе, а от без спорту ніяк.
Що там душа, якщо світ про тіло на кожному кроці торочить?
Що там цінності, якщо про потреби й межі у кожній статті про особистісний розвиток і зростання йдеться?
Що там служіння, якщо ми вигоранням величаємо кожну найменшу звичайну людську втому?..
Де взяти час на молитву, якщо той час у торгово-розважальному центрі так невпинно зникає?..
…Святість — це бути гарячим, відважним, витривалим, готовим до праці над досконалістю.
Це щоденне удосконалення в нашому покликанні. Щоденне проживання життя за Божими заповідями.
Це чути й любити людські потреби, одночасно оберігаючи вогник цінностей.
Це володіти, розпоряджатися своїм часом до того, аніж він зробив це із нами.
Це жити щасливо і вдячно, не втомлюючись трудитися над нашою досконалістю.
Це бути зорями посеред темряви. Не поодинокими. Не тьмяними. Не теплими…
