Коли Господь Бог дає батькам дітей, то вимагає від них активної співдії та правильної науки про Його Закони. Атеїсти завжди твердять, що не можна примушувати дітей до віри чи релігії, бо це, мовляв, насильство над їхнім сумлінням. Однак тут не йдеться про примушування дітей прийняти Божі правди, але про те, щоб навчити їх Божому закону та необхідних морально-етичних правд. І це робиться для їхнього власного добра.
Ось візьмімо для прикладу правила вуличного руху. Усі знають: на зелене світло можна переходити вулицю, а на червоне треба почекати. І ніхто не каже, що вчити дітей правил вуличного руху – це насильство над їхньою совістю. Кожен батько чи мати зобов’язані навчити дитину правил вуличного руху вже змалечку. Бо коли знехтують цими правилами чи навчать чогось протилежного, то тим самим можуть наразити свою дитину на каліцтво, а то й на смерть. Так само із моральним життям людини.
Перед батьками лежить святий обов’язок не тільки знати, але й передавати своїм дітям Божий закон. Однак навіть і найкраще повчання не принесе великих успіхів, якщо не буде підтверджене прикладом самих батьків.
Як може батько, запалюючи цигарку, заборонити синові курити? Як може мама вимагати від доньки щирості та правдомовності, коли сама каже дочці збрехати сусідці, що її немає вдома? Як можуть батьки вимагати, щоб дитина йшла до храму, приймала Святі Таїнства, коли вони самі місяцями, а то й роками ухиляються від цього обов’язку? Чи можуть батьки вимагати від дітей взаємопрощення, любові та перепрошення за заподіяну кривду, коли самі живуть у постійних сварках чи то з сусідами, чи один з одним? Як можуть батьки вимагати від дітей виконування своїх розпоряджень, коли самі на кожному кроці порушують Божі і церковні заповіді?
Чи можуть батьки вимагати від дітей любові до інших, якщо в їхньому серці такої любові немає? Якщо діти бачать тільки їх заздрість і ненависть до інших?
Такі батьки приносять дітям велику шкоду та спричиняються до занепаду всякого духовного і громадського авторитету, приводячи до справжнього морального звихнення совісті. Ці приклади повинні навести батьків на серйозні роздуми та зміну своєї поведінки.
Якщо знайдемо себе у щойно наведеному життєвому дзеркалі, то слід щиро постановити змінитись, бо щастя наших дітей може бути забезпечене тільки в рамках Божого Закону. А щастя наших дітей – це також і наше особисте щастя.
Як сказав святий папа Іван Павло ІІ: «Сім’я повинна бути першою школою всіх людських і християнських чеснот, школою справжньої любові і солідарності». Яка ж велика відповідальність батьків! Сім’я – це спільнота любові. Кожен член родини повинен відчувати, що його розуміють, приймають і люблять. І з свого боку повинен старатися зрозуміти, приймати та любити інших.
Добре знаємо, скільки жертви і самовідданості вимагає родинне життя. Маємо світлі приклади наших батьків і матерів, які з геройською посвятою, забуваючи про себе, про свої хвороби, болі, перевтому, старались забезпечити дітям все необхідне. Тому молодше покоління батьків і матерів повинне брати приклад з їхнього кришталево чистого характеру. Правдивої, не вдаваної побожності. Брати приклад з того, як вони наполегливо навчали нас Божого закону, як запопадливо застерігали перед моральним згіршенням, як старались виховати нас чесними громадянами та щирими християнами.
Джерело – VaticanNews (Вірити разом з дітьми)
