Та однієї зими, якогось понаддвадцятого грудня, відчула невимовний холод. Одягнула плетені шкарпетки, светр з оленями, шарф зі сніговиками. Зачинила вікна й увімкнула камін.

Та зігрітися не вдавалося. Ані сім’ї, ані тим, хто робив її сім’єю…

І вирішила сім’я по-іншому рятуватися від холоду. Закуталася по вуха в плед, вмостилася під ялинкою, заплющила очі, стиснула кулачки і прошепотіла: “Хочу, щоб цей Новий Рік зігрів мене! І тих, хто робить мене сім’єю…”

Дуже-дуже захотіла того тепла. Сильно-сильно повірила в нього. І з нею захотіли й повірили ті, хто робив її сім’єю…

Розплющила очі аж тоді, як відчула картонні коробки, що тиснули в бік і спину.

То була сила-силенна коробок — теплих, теплющих, найтепліших!

Жар у стопах заставив сім’ю зняти плетені шкарпетки, і вона взялася розгортати перший пакунок. У ньому були обійми — сотні дрібних обіймів у цукеркових обгортках!

— Це все мені? — пищала від радості сім’я, дмухаючи на себе від спеки. І з нею обіймалися й пищали від радості ті, хто робив її сім’єю!

Невдовзі плед лежав далеко від ялинки, а светр з оленями — в шафі. Сім’я розгортала коробки одну за одною!..

Коли дійшла черга до коробки з прощенням, сім’я заплакала. Багато-багато пряників із написами “Пробач”, “Більше ніколи”, “Тепер зробив би усе по-іншому”, “Довірся ще раз” лежало у тій коробці. Багато-багато сліз стікало по щоках сім’ї, і кожна здавалася найгарячішою. Довелося зняти шарф зі сніговиками, аби трохи увібрати ним сльози прощення — гарячі й солодкі водночас… Прощення нагадувало сім’ї вишуканий посуд, — було надто ніжним, тендітним, напівпрозорим. Сім’я тримала той дар обережно і плакала. Від щастя…

Усе швидше злітали банти й обгортки з коробок із прийняттям, часом, сміхом, іграми, спілкуванням, казками, історіями, прогулянками, довірливими стосунками, мандрівками, спільною працею, колисковими…

Сім’я задоволено сиділа під ялинкою в своїй улюбленій піжамі, сортуючи дарунки й відкладаючи порожні упаковки. Їй було затишно, добре, тепло. І з нею всім, хто робив її сім’єю…

Залишалося кілька десятків коробок, одна з яких була мацюпусінькою. Сім’ї давно кортіло відкрити оту найменшу. Та щоразу передумувала — бралася до більших. Бо хіба може бути щось велике й тепле у малому?

Міні-коробка розгорталася непросто — найважче з усіх. Але коли той дар вийняли, — і сім’я, і всі, хто робив її сім’єю, — затамували подих. Бо відчули, що лише тепер цілковито зігрілися. Нарешті тепло, якого так бракувало всім, торкнулося сердець! Відчули й зрозуміли, — найменший за розміром дарунок був найбільшим, найтепішим… Найбільш потрібним тій сім’ї! Й тепло того дарунку не меншало ніколи, якщо зігрівалися ним щодня…

…Хтозна, що саме було в тій коробці… Бо той дар не мав ні форми, ні напису, ні етикетки… Дивно, але видимим був лише для тієї сім’ї. Ну, і тих, хто робив її сім’єю…