Наталія Сиротич, PhD, психолог, арт-терапевт, Карітас-Київ
Звісно, ми беремо участь у «виліплюванні», «витесуванні», «відшліфовуванні» поведінки наших дітей! Своїм прикладом, передусім. А ще – купою бесід, пояснень чи істин, які треба прийняти й закутати у віру.
Але є у кожній дитині, людині щось таке, до чого торкатися не маємо права — якийсь «діамант» — цінність, скарб, сила, сотворена й закладена Богом. Та часточка, яка буде з нею і в ній завжди. Незалежно від подій у житті, досягнень, провалів. Наукової назви того «діаманта» немає, але точно відомо — в ньому завжди зберігається Божа любов і звучить «Я любою тебе. Безумовно. Ти – моя улюблена дитина»…
Ми, батьки, не здатні любити так, як Бог. Наша любов є превеличезною, але значно меншою за Його. Наша любов може мати шкідливі домішки, Його – ідеально чиста. Ми можемо помилятися, падати, підійматися і зростати у нашій любові впродовж всього життя.
Але ми не можемо торкатися до «діаманта»! Не маємо права руйнувати скарб, закладений самим Господом. Варто запитати себе: чи своєю вимогливістю й строгістю до дитини я не зачепив її «діамант»? Чи не почала вона думати, що не потрібна цьому світові? Сумніватися, що люблена безумовно?
«Послухай! Я не дозволю тобі так безвідповідально ставитися до навчання!» не те ж саме, що «Ти тупий!». У першому випадку – «відшліфовуємо» характер і поведінку, які змінні як вітер; в іншому – товчемо молотком по «діаманту»…
Знаєте, думаю, що 95 відсотків підлітків хоч раз у житті гримнуть дверима, втечуть в іншу кімнату, розплачуться і скажуть батькам, що ті їх зовсім не розуміють. Бо ми, направду, можемо чогось не розуміти, чи поки що не усвідомлювати. Попри те, що дуже любимо, невимовно.
Але, коли той ображений «дорослий» підліток витре заплакані малі очі, загляне в Небо чи собі в серце і скаже: «Розумієш, Боже, вони мене не розуміють…», це буде нашою батьківською перемогою. Нашою радістю! Можемо аплодувати собі стоячи — «виткали» в душі нашої дитини безумовну довіру до Бога!
Бо Господь завжди розуміє, приймає, любить, прощає, чекає, дає мільярди шансів, підказує, підштовхує… Знає, на скільки прекрасний кожен його «діамант»: у дитині, мамі, татові. «Діамант» не тупий, не лінивий і не безнадійний, а потрібний, люблений, неповторний, важливий, незамінний.
І, якщо забуваємо про «діаманти» у наших дітях, може, час згадати про свої? Повіривши, що, навіть якщо ті «діаманти» зранені кимось, то вже давно заліковані люблячим Ним. Згадати про свої, щоби бачити й не товкти по «діамантах» інших…
