Наталія Сиротич

Літній період, відпустки асоціюються зі словом «оздоровлення». Можемо подбати про здоров’я тіла, засмагнути. Наповнити його свіжим повітрям, вітамінами. Але літо – також прекрасна нагода провести хоча б кілька днів (якщо й не всю відпустку!) у стилі «інформаційного детоксу»: оздоровити душі, думки, стосунки…

ІНФОРМАЦІЙНОГО ДЕТОКСУ ПОТРЕБУЮТЬ НАШІ ПОДРУЖЖЯ
Якби ми так часто брали в руки долоні наших коханих, як беремо смартфон… Нашим душам було б значно тепліше. І не холодно в літню спеку…
Якби так щиро реготали з жартів, які розповідаємо один одному, як з тупих відеороликів, які механічно прокручуємо вечорами… Наші подружні вогнища горіли б. А не тліли.
Якби так само прагнули почути новини дня чоловіка чи дружини, як відкрити стрічку світових новин… Ми б пізнавали один одного по-новому. Щодня. Знову і знову закохуючись в думки, слова, вчинки коханих.
Якби замість хоча б п’яти разів погляду в екран, заглядали в очі один одному… Багато усього несказаного, невиплаканого зрозуміли би без слів. І заспокоїли, зцілили душу іншого. Поглядом в «екран» коханих очей…
Та й, мабуть, не щороку варто вітати дружину чи чоловіка з Днем народження у соціальних мережах… Якщо той чоловік чи дружина сидять на відстані 10 сантиметрів від автора вітання. Автора, який увесь день читає добрі й теплі слова в екрані смартфона. Але не в «екрані очей» того, хто сьогодні «народився».

ІНФОРМАЦІЙНОГО ДЕТОКСУ ПОТРЕБУЮТЬ СТОСУНКИ З НАШИМИ ДІТЬМИ
Якби усі батьки замінили прогладжування екрану на прогладжування дитячого волосся, щічок, спинки… Тактильний голод покинув би нашу Землю.
І замість того, аби бездумно поширювати статті про виховання дітей, краще обійняти дитину. Й запитали в неї: «Що найбільше цінуєш у мені? І що варто було б мені в собі змінити (як мамі чи татові), щоб нам усім було добре або ще краще?». Тоді відчуємо: ми «в контакті» з дитиною і її світом.
Варто «покинути» соціальні мережі, щоб заспівати дитині колискову і відчути подих нашого сплячого малюка.
Варто «заряджати» себе частіше батьківським ресурсом. Аби не бути для дітей «поза зоною досяжності». І зробити усе можливе, щоб знайти загублену зарядку!!!
Та й чи варто так часто показувати усі фото й відео з нашими дітьми світові соцмереж?
Або вітати їх, дворічних, із Днем народження текстами, яких вони самі не прочитають?..

ІНФОРМАЦІЙНОГО ДЕТОКСУ ПОТРЕБУЄ НАША МОЛИТВА
Як і аскети-самітники, теж долаємо свої сучасні «пустелі». Тільки тепер вони «кількаповерхові» й з мільйоном інформаційних спокус. Так, зовсім непомітно для себе «тонемо» у кількагодинних серіалах. І втомлюємося за час кількахвилинної молитви… Або просто відкладаємо розмову з Богом на «колись», «потім», гладячи екрани чогось «значно важливішого».
У наших головах гуде мільйон тем, запитань, новин… І серед того всього шуму все складніше почути Божий голос! Тому часом самі звертаємося до Бога й самі відповідаємо… Замість Нього…
У книзі Бруно Ферреро є історія про чоловіка з міста, який ходив молитися в ліс. Люди, підсміюючись, запитували його, навіщо ходити в ліс. Якщо Бог і так усюди той самий. «Так, Бог скрізь однаковий, – відповідав їм чоловік. – «…Та в лісі я інший»…

ІНФОРМАЦІЙНОГО ДЕТОКСУ ПОТРЕБУЮТЬ СТОСУНКИ З НАШИМИ ДРУЗЯМИ Й РІДНИМИ
Так цінно зосередитися на ямочках від їхніх усмішок, тембрах голосів…
Так важливо «закачати» в пам’ять запах маминих вареників і доторк спітнілої від важкої праці батькової долоні… Створивши в наших головах «playlist» із найтеплішими фразами, розповідями, порадах від тих, хто зміцнює наші крила. Або тимчасово летить замість нас. Тримаючи нас в обіймах …
Так важливо спробувати зорганізувати незабутні миті біля вогнища, походи в ліс чи просто прогулянки без фото! Бо часто на стільки захоплюємося «важкою працею» зі створення 1000 фотографій, які колись-ніколи переглянемо і впорядкуємо, що забуваємо «сфотографувати» живі миті «життя тепер». Сфоторгафувати нашими серцями… Серце – найнадійніший носій. Який нічого цінного й справді прожитого не зітре. З якого можна «роздруковувати» спогади в будь-який час дня й року.

ІНОФОРМАЦІЙНОГО ДЕТОКСУ ПОТРЕБУЮТЬ НАШІ ОЧІ, ВУХА, ДУМКИ, ДОТОРКИ, СЕРЦЯ…
Є така історія. На перший погляд, трохи дивакуватий чоловік їхав у переповненому ранковому тролейбусі. Він голосно описував пасажирам, що саме видніється за вікнами транспорту: будівлі, квітучі дерева, вулички, які минав водій. Хтось дратувався такому непроханому екскурсоводу. Хтось зацікавився і вийняв навушники з вух. Хтось таки кілька разів відірвав очі від гаджету… Та усі завмерли, коли побачили, як той чоловік якось дивно виходив із тролейбуса. Обережно, довіряючись тростині… Чоловік, який бачив лиш серцем. Чоловік, що був сліпим…
Як часто помічаємо новий цвіт чи плоди на деревах? Чи помічаємо їх лише для того, аби виставити фото в історії чи стрічці новин?
Як часто пробуємо на доторк дощ, нагріту сонцем травинку?
Чи завжди «щасливе» селфі відображає нашу щасливу внутрішню тишу й гармонію? У думках, почуттях, потребах, цінностях.

ІНФОРМАЦІЙНОГО ДЕТОКСУ ПОТРЕБУЄ НАШ ЧАС І СОН
Тут без особливих коментарів. Бо усе дуже просто. І дуже складно.
Просто звільнити час, відклавши електронний пристрій. Складно відкласти пристрій…
Просто віднести смартфон в іншу кімнату. Складно не засинати й не прокидатися «в обіймах» з ним…

…Кажуть, що приблизно 100 разів на добу ми торкаємося наших електронних пристроїв. Думаю, якби хоча б 50 із тих доторків замінити на «дякую» Богові, людям, собі, ми би відчули неймовірне «оздоровлення» душ. Ну а решту можна обміняти на обійми, усмішки, добрі справи… Залишивши лише «неотруйні» розмови, листування й блукання в Інтернеті.
Мудрого й здорового нам літнього відпочинку! З частими поглядами в “екрани” людських очей…

P.S. Колись забрала дитину з садочку, аби відвести на гурток. Дуже поспішали. Економили час на будь-які розмови. А на погляди в очі – тим паче. Я йшла на крок швидше, міцно тримаючи дитя за руку. Дивлячись мені в спину, дитина непомітно вчилася у мами «жити в швидкому темпі», «жити й бігти», «жити і не встигати нічого», «жити і не радіти дрібницям».
Іншою рукою я тримала біля вуха телефон, вирішуючи «мега-важливі» робочі питання.
Наша маршрутка з’явилася за поворотом.
Та раптом дитина забрала свою долоню з моєї. І відійшла на крок., аби зазирнути в калюжу. «Мамо! – захоплено вигукнула вона. – Мамо, дивися! Хмари у калюжах!..»
Тоді я вперше за багато років заглянула в калюжу. І справді побачила там пухнасті хмари. Вперше за увесь день вимкнула телефон і заховала його у найглибшу кишеню сумки. Вперше зробила вибір між «гуртком для дитини» і «маминим часом з дитиною» на користь другого. Вперше за увесь день присіла біля дитини, аби зазирнути їй в очі…(і теж побачити там хмари)… Вперше у житті по-справжньому захотіла «вирватися» з павутиння інформаційного детоксу.