Неділя є найпершим християнським святом юної Церкви, яке вона найбільше шанує і досі. Канони Вселенських соборів та постанови святих отців строго забороняють вірним постити у день Господнього воскресіння, оскільки це день радості, а не смутку. Відгомін цього великоднього недільного духу зберігся і в нашому сучасному богослужінні: кожної неділі ми славимо воскреслого Христа такими ж (або подібними) піснеспівами, що й на саму Пасху. Церковний устав на суботи і неділі взагалі відміняє і поклони, і коліноприклонення, щоб навіть таким чином ми не згадували про упадок людської природи, але веселились у Тому, котрий нас підводить від тління.
З цього випливає, що про піст у неділю взагалі не може йтися. Однак дехто це розуміє у ключі «можна все, чого не можна у будні». Аби прояснити ситуацію, коротко приглянемось до монашої постової дисципліни і трапези, щоб на її прикладі дати можливість до роздумів над великопісними неділями. Отже, згідно з древніми монашими уставами, ченці у буднях знали тільки одну трапезу – вечірню, після завершення вечірнього богослужіння (та св. Причастя, якщо звершувалась Літургія Передосвячених Дарів). Під час трапези пропонували інколи неварену їжу, так зване сухоїдіння, а інколи – варене сочиво, зелень та інше. Натомість у неділю були дві трапези – одна після Літургії, інша – після вечірнього богослужіння. Монахи споживали більше розмаїття страв, приготоване з олією, інколи також і пили вино на славу Божу.
На прикладі монаших трапез можна зауважити, що неділя хоч і розв’язувала «абсолютний піст», тобто утримання від їжі до певної години, але зоставляла «аскетичний піст» – ченці не їли того, що не годилося споживати ще від М’ясо- і Сиропусної неділі (хоча для монахів м’ясо заміняла риба, яку вони у піст споживали всього кілька разів: на Благовіщення, Вербну неділю). Отже, неділя під час Чотиридесятниці не означає автоматичний дозвіл на все, чого не можна у будень, але, зостаючись у загальному великопосному руслі, дозволяє на потіху від споживання тієї ж постової їжі. Зрештою, маємо добре тямити, що «Царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рим. 14, 17).
За матеріалами Патріаршої літургійної комісії УГКЦ
