Текст першої відеозустрічі о. Ігоря Цмоканича в межах проекту “Біблійна симфонія”, яка відбулася 30 березня.

Пригадуємо, що біблійні зустрічі відбуваються щосуботи, о 21:00 у прямому ефірі на Ютуб-каналі та Фейсбук-сторінці ПКК УГКЦ.

 

о. Ігор Цмоканич

Дорогі брати і сестри!

Разом з вами починаємо пригоду або подорож, до якої нас кличе Бог. До мандрівки сторінками Святого Письма.

Ця мандрівка називатиметься «Біблійна симфонія». Чому? Тому що Писання – це не просто бібліотека. Так, це бібліотека 73 або 74 книг, але водночас – симфонія, де замість мелодій і музичних тем ми зустрічаємось з істинами, постатями, місцями і темами, які, мов невимовна сіть, пронизують все Писання. Деколи приплітаються між собою, деколи  – розходяться і утворюють оцю неймовірну мелодійну красу, яку ми називаємо «Біблійна симфонія».

Щоб побачити писання у цьому різноманітті і щоб Писання стало свого роду саундтреком нашого життя, розпочинаємо ці наші зустрічі.

Заохочуємо, щоб це не був просто мій монолог, але коментуйте, задавайте запитання, а ми будемо на них відповідати (інколи пізніше, інколи раніше, бо деколи сам розвиток теми вже буде відповіддю на ваші запитання).

Але перед тим, як говорити про біблійну симфонію, нам потрібно зрозуміти, чим є Святе Письмо і для чого воно є написане.

Десь у 1980 році (якщо я не помиляюсь) вийшов фільм під назвою «Боги, мабуть, зійшли з розуму». Назва кумедна, фільм простий і гарний. Можливо, ви його бачили. Пам’ятаєте, у ньому розповідається про одне плем’я бушменів, які живуть в Ботсвані, у постелі Калахарі. Люди живуть там, де більшість людей би не вижила. У місцевості, яку більшість вважали би пеклом. Натомість бушмени вважають її раєм. Чому? Тому що мають все, необхідне для життя.

У тому племені немає ні заздрості, ні суперечок. Вони живуть далеко від цивілізації. Вони не знають, що таке великі міста, технології тощо. Щоправда, час від часу цивілізація втручається в їхнє життя: то літак пролетить, якого вони не бачать… І одного разу з літака викидають пляшку кока-коли. Скляну, пусту пляшку кока-коли. А саме в той час голова племені молиться. І тут кола нього опиняється пляшка. По-перше, це незнайомий для нього матеріал, незрозуміле його призначення. Але, може, це якийсь дарунок від Бога? Він приносить до племені, показує. Ті бачать, що ця пляшка є зручна, на ній можна… видавати певні звуки. Може, це музичний інструмент? На ній також можна розробляти м’ясо змії, наприклад. Тобто, можна використовувати для приготування їжі, можна робити візерунки, нею можна бавитись. Зрештою та пляшка, без якої вони чудово жили, призначення і значення якої вони не знають, вона раптово стає потрібна всім. І в племені починаються суперечки. Настільки, що хтось бере ту пляшку і вдаряє нею другого. І той, хто приніс пляшку, думає: «Боги, напевне, зійшли з розуму». Далі починається ціла пригода: вождь племені намагається якось віддати богам цей непотрібний дарунок.

Що спільно між бушменами і нами? Святе Письмо, яке має кожен із нас, часто нагадує оцю пляшку. Це, можливо, грубе, але водночас досить влучне порівняння. Є книга, деколи в тому самому виданні і того самого перекладу, яка є у кожного з нас, але кожен сприймає її по-своєму: хтось бачить у Святому Письмі все, що потрібно знати про Бога, щоб попасти в небо; хтось бачить свого роду Божий кримінальний кодекс; хтось бачить якусь зашифровану інформацію про долю людини і всесвіту тощо. Для кожного ця одна книга є іншою.

І тому, перед тим, як говорити про Писання, щоб його читати, щоб чути, що Бог хоче нам через нього сказати, треба задуматись – що це за книга і для чого вона власне написана.

І ми знову немовби робимо стрибок в бік. Бо чим (давайте подуємо разом) найбільше людина відрізняється від тварини? Можна сказати – розумом, свобідною, волею тощо. Але найбільше людина відрізняється від тварини бажанням бути

щасливою. За кожним нашим вчинком, за кожним нашим рішенням, за кожним нашим кроком ховається саме це бажання бути щасливими. А щоб бути щасливими, треба знати, що таке щастя і як його знайти.

І в нашому Писанні, і в багатьох інших світових культурах воно називається одним словом – мудрість.

А що таке насправді щастя?

Звичайно, щастя – це не просто питання смаку. Насправді за бажанням бути щасливим ховається спрага справжнього життя, для якого ми створені. Це немовби якийсь неясний спомин, який ми шукаємо, який ми намагаємось пригадати.

Насправді за бажанням бути щасливими ховається спрага за Богом. Оця спрага за Богом – вона породила не тільки релігію. Вона власне і породила те, що ми називаємо культурою. Людина шукала Бога. Цей пошук в той чи інший спосіб породжував світову релігію, тобто, систему віровчення, обрядів, ритуалів, які претендують на те, щоб людину поєднати з Богом.

Людина шукає Бога, людина шукає того життя, для якого вона створена. І яке є у Бозі. Але рано чи пізно людина зустрічається з тим, що для того, щоб говорити про Бога, потрібно, щоб Він сам себе відкрив людині.

Людина потребує Божого Одкровення. Це так само, як от ми живемо у світі, де є багато людей, але тільки одиниці ми знаємо. Ми можемо судити про різних людей, можемо знати про них більше чи менше. Але ким вони є? Це залишається у великій мірі таємницею. Натомість завжди при спілкуванні з іншою людиною настає момент, коли ми з нею щось переживаємо і вона себе відкриває. Ця людина стає для нас близькою. Тоді ми можемо сказати, що знаємо не про людину, а знаємо саму людину.

Так само і з Богом. Можна шукати Бога, багато говорити про

Нього, робити різні припущення, але ким є Бог можна сказати тільки тоді, коли Він сам себе відкриє. Людина потребує цього Одкровення.

 

Таким чином під Одкровенням ми розуміємо не просто відкриття якоїсь інформації, якогось знання, яке недоступне людині, але найперше Бога, який виходить назустріч людині. Бога, який хоче дати пізнати себе людині. Бога, який відкриває себе.

Людина потребує цієї зустрічі. Але так само людина потребує знати, як з Ним жити? І тому Бог відкриває не тільки

себе, але відкриває свою волю. Відкриває, що для людини є добро (якого треба прагнути), і зло (якого треба уникати).

Ми віримо в Бога, який відкриває себе словом і ділом в історії.

 

У Святому Письмі ми якраз про це читаємо: Бог зазвичай кличе людей, які будуть його пророками, через кого Він буде промовляти, яким дає Слово. Через них Він промовляє до своїх сучасників. Саме через тих людей Бог передвіщає якусь подію, а подія підтверджує це слово. Через тих людей Бог відкриває себе і свою волю. Саме їх ми (ще раз повторюсь) називаємо пророками.

Одкровення Боже відбувається в історії, тобто, воно має своє місце. Це не просто сни і видіння, і не просто сприйняття бажано за дійсне, але Бог входить в історію і промовляє в історії. Промовляє через певних людей. Народ є свідком і слів, і діянь Господніх.

Є тісний зв’язок між словом і діянням Божим. Слово предвіщає якусь подію, а після того, як вона станеться, її пояснює. Подія ж натомість потверджує слово. І народ є

свідком того Божого об’явлення.

 

Як це часто в житті буває, – щоб зрозуміти значення чогось, потрібно трошки часу. І потрібно це розповісти. Власне таким чином Боже Одкровення передається. А на певному етапі воно записується.

Таким чином вже можемо підсумувати: Бог хоче спасти людину, Бог шукає людину, Бог себе відкриває людині, відкриває словом і ділом в історії, відкриває себе і свою Волю. Це ми називаємо Божим Одкровенням.

А оскільки Боже Одкровення має свої час, місце і простір, то завжди є потреба його передати. Це ми називаємо джерелами Одкровення, якими є писання і передання.

Завжди важливо пам’ятати, що писання і передання є досвідом спільноти. У Старому Завіті – це Ізраїль, у Новому Завіті – це є Церква як така.

 

Для того, щоб зрозуміти, що таке Святе Письмо, потрібно знати контекст. А контекстом є не тільки той час, коли воно виникало, але і церковне життя, і передання, у якому писання стає живим і діяльним для нас.

І ось ми підійшли до того, що таке Писання.

Писання – Святе Письмо – це не книга про Бога, хоча в ній розповідається про нього і про те, як, як Він сходить до людини, як він діє в історії. Писання – це не Божий кримінальний кодекс, хоча містяться заповіді, приписи, настанови. Писання – це лист Бога Отця до своїх дітей.

Святе Письмо написано не для того, щоб ми знали про Бога, а щоб ми його пізнали. Щоб Він був для нас кимось.

Людина мандрує з Богом, коли читає Писання, і життя перетворюється у мандрівку, коли Писання пояснює життя, а життя дозволяє краще зрозуміти Писання.

І найважливішим у цій мандрівці є наше розуміння того, що ми не є самотніми. У ній Боже Слово є світильником на стежках наших, як ми говоримо у псалмах.

 

Отож, Святе Письмо – це не є книга, яку можна прочитати. Воно є запрошенням до мандрівки, і та мандрівка відбувається, коли ми його читаємо.

У кожній мандрівці потрібен екскурсовод. Постараюся ним бути.

 

А для того, щоб глибше і краще зрозуміти, чим є Святе Письмо і для чого воно написане, заохочую вас прочитати першу главу книги Буття, де розповідається про сотворення світу.

Ми читаємо про світ, створений Божим Словом. Слово, яке кличе до життя, яке всьому відводить своє належне місце. Слово, яке приводить від небуття до буття і від хаосу до гармонії, від темряви до світла. Слово, яке називає речі своїми іменами. Слово, яке дає світло.

І ось власне коли ми читаємо Святе Письмо, з нами відбувається щось подібне. Що саме? Щоб це зрозуміти, ще раз заохочую вас прочитати першу главу Книги Буття – розповідь про сотворення світу.

 

А вас усіх запрошую сприяти поширенню наших матеріалів – поширюйте їх, ставте вподобайки у відео, коментуйте і задавайте питання. Щоб ми могли далі з вами зустрічатися і ділитися тою вісткою. І щоб для нас це була справжня зустріч з Богом, який відкриває себе у своєму Слові.