В […] хрестоносному поході століть, вирізняються два велети священичих терпінь і ідеології христіянського хреста. А каже нам відмітити їх не тільки кількість і різнорідність перенесених ними хрестів Хр[ист]а ради, але і нинішне їх свято, в якому звертаємося до Вас, дор[огі] Браття. Крім того, своїм високим полетом і глибиною думки, вони вияснили Христову науку про хрест і потвердили її своєю мученичою смертю.

В часі переслідування Синедріоном апостолів і учнів, св. Петро став речником їх діянь. За це стягнув він на себе гнів єврейського начальства. Усі апостоли попали у в’язницю, але Ангел освободив їх і вони дальше проповідували. Завізвані Синедріоном, вони почули погрози і зневаги, а, навіть, мусіли знести і побої. Та, вийшовши, вони радувались, що удостоїлись за ім’я Іс[ус]а Г[оспод]а прийняти безчестя. (Дія 5, 41).

Подиву гідна їх відвага і втіха в стражданнях – а веселого давця любить Бог! (2 Кор 9, 7) Вони терпіли і самопевно, бо знали за що терплять! Та на цих терпіннях не кінець. Зненавиджений в народі Ірод, хотів здобути собі ласку і прихильність Жидів. Тому казав убити ап[остола] Якова, брата ап[остола] Івана і вкинув до в’язниці ап[остола] Петра (Дія 12, 2). Перенесіться в його положення! В кайданах, під сильною сторожою, серед їдких дотиків, кпин, докорів і нелюдських знущань, він здавав собі вповні справу з грози положення, молодої ще тоді Церкви. Смерть заглядала йому в очі, але він не падав в безнадійність, не лякався йно здався на Божу волю і зберігав спокій, так що навіть заснув. А тим часом уся Церква молилась горячо і неустанно за свого Голову (Дія 12, 5). І ось в опівночі штовхнув його Ангел в бік і збудив, шоби він вставав і збирався до виходу. Кайдани злетіли з ніг і рук, брами відчинилися, сторожа спала. Св. Петро і Ангел опинились на вулицях Єрусалиму. Ангел зник, а Петро зайшов до Марії, матері Марка Євангелиста, де були зібрані і апостоли. Можна собі представити їх радість. Рішили, щоби Петро покидав Єрусалим, і то негайно, вночі. Рад-нерад, Верховний Апостол попрощався і пішов в чужі краї голосити Христову віру і нести дальше свій преважкий хрест скитальця і мандрівника аж до поновної в’язниці і мученичої смерті в Римі.

А ще обильнійше в муки є апостольсьво св. Павла. Хто ж до сліз не зворушиться, читаючи його власну сповідь про свої терпіння: «Я далеко більше (ніж інші апостоли) був в трудах, безмірно в ранах, більше у в’язницях і багато разів при смерті. Юдеї дали мені п’ять разів по сорок ударів без одного, три рази били мене палицями, раз каменували, три рази я потерпів розбиття корабля, ніч і день перебував в морській глибині. Багато разів я був в подорожі, в небезпеках на ріках, в небезпеках від розбійників, в небезпеках від одноплемінників, в небезпеках від поган, в небезпеках між ложними братьми. В праці і вичерпанні, часто в безсонності, в голоді, спразі, часто в поті, на стужі і в наготі. Крім побічних випадків, в мене щодня були сходини вірних, журба про всі Церкви. Хто не знемагає, з ким я не знемагав би? Хто не гіршиться і за кого я не червонів би? Якщо можна мені хвалитись, то я буду хвалитись моєю неміччю» (2 Кор.11, 23-30). Не даром Хр[исто]с предсказав йому, що: «Я покажу йому, скільки він повинен пострадати за моє ім’я» (Дія. 9, 16). Скільки ув’язнень, очернень, голодань, побоїв, небезпек смерті! А це вичислення то тільки частина його терпінь і подвигів! Та завжди була в нього присутність духа та непохитне переконання, що боронить Хр[истов]у Церкву. Коли в Єрусалимі накинулась на нього товпа і римська когорта вирвала його з рук вбивників, він боронився відважно (Дія 23, 16). Сестрінок повідомив його про новий заговір. Ап[остол] Павло казав відправити хлопця до тисяцького, щоби він унеможливив засідку. Павлові промови на судах гідні і переконливі, хоч не завжди успішні перед загонистими гонителями. Не попадав він в безнадійність, не тратив голови, але шукав виходу з кожного важкого положення. Приходили і на обидвох апостолів хвилини пригноблення та душевного вичерпання, але все те переносили вони, задивлені в приклад Хр[ист]а. «Подумайте», – каже св. Павло до себе і до всіх нас – «Претерпівшому такі над собою наруги, щоби вам не знемагати і не ослабнути вашими» (Євр 12, 3).

З багатьох рацій Христової віри про терпіння, обидва апостоли видвигають два моменти. Першим є те, що це терпіння за Хр[ист]а, за віру. […] Св. Павло підносить з натиском, що це велика і окрема Божа ласка, о яку треба благати, і що вона не кожному дана. Бути ісповідником, прилюдним визнавцем Його віри серед гонення і терору та віддати своє життя за Хр[ист]а і Його Церкву удостоюються тільки Його вибранці. Очевидно, як вже сказано, терпіння за віру супонує праведне життя і горячу молитву. Тому св. Павло пише: «Жийте достойно і згідно з наукою Хр[ист]а. Що ви в одному дусі, тому не бійтеся противників. Це для них є знаком заглади, а для вас спасіння. І це від Бога, тому, що вам дано Хр[ист]а ради не тільки вірувати, але і страдати за Нього» (Фил.1, 27-30). Отож не уважайте, дор[огі] Бр[аття], своє положення і свою в’язницю як неласку в Бога і прокляття, але, навпаки, як честь і велику славу перед Богом і Церквою.

Цю саму думку розвиває і св. Петро (1Петр. 2, 20 і 4, 13-16) в першому посланні: «Що за хвала, якщо ви терпите, коли вас бють за проступки? Але, якщо, роблячи добре і страдаючи терпите, це угодно Богові… Як участвуєте в Христових стражданнях, радуйтеся, щоби і в явленні Його слави возрадовалися і восторжествовали. Якщо злословлять вас за ім’я Хр[ист]а, то ви блаженні, бо дух слави, Дух Божий спочиває на вас, ними він хулимий, а вами прославляється. Тільки, щоби хто не потерпів з вас як вбивник, злодій, крадій, або, як посягаючий на чуже. А якщо, як христіянин, не стидайся, але прославляй Бога за таку честь… Бо це угодно Богові, якщо хто думаючи про Бога, переносить скорби, страдаючи несправедливо» (1Петр. 2, 19).

Нехай ці золоті і цілющі слова стоять Вам, дор[огі] Бр[аття], завжди в пам’яті і перед очима і будуть осолодою у Ваших найвищих хвилинах життя. Вони повинні бути і беззастережною підоймою Вашого дальшого несення мученичого хреста. Коли і світські люди уважають почестю терпіння за якусь світську ідею, за гуманний погляд, і коли навіть серед теперішніх умовин вирізняється політичних в’язнів і нераз вихваляється їх, як героїв, то о скільки благороднішими і без порівняння вищими стоять терпіння за вічне добро людини, за віру, за Церкву, за Хр[ист]а, за Бога.

Другий момент, який видвигає св. Павло в христіянському страданні, це його тісна злука з муками Хр[ист]а. Вони навіть в якійсь мірі доповнюють Його страсти: «Нині радуюся в моїх терпіннях за вас і доповнюю в моєму тілі недостаток Христових скорбів за тіло Його, яким є Церква» (Кол 1, 24). Про який недостаток Христових мук може ще бути мова? Прецінь сама хресна смерть Хр[ист]а вповні задоситьучинила за всі людські гріхи. А св. Павло підкреслює виразно, що він радується тим, що в своєму тілі доповнює те, що ще бракує і недостає Христовим страстям. Хоч хресна смерть Хр[ист]а вповні задоситьучинила за людські провини, то все-таки безкровні жертви доповнюють її в той спосіб, що кожному поодиноко, хто молить о прощення своїх гріхів, примінюються і уділюються заслуги кровавої жертви Хр[ист]а в Безкровних жертвах. Служба Божа унагляднює Кроваву жертву конкретно і повторює її. Вона бере всю силу і значіння з хресної жертви і без неї вона не була би тим, чим є, то є жертвою хвали, благодарення (подяки), задоситьучинення, вимолення і зближення до Бога. Як сказано, вона примінює, і в частності роздає ці невичерпні скарби заслуг жертви на хресті душам віруючих, що звертаються з покаянням за прощенням.

Щось подібного є з заслугою самих Христових терпінь. І вони мусять бути примінені і перетворені в душі поодинокої людини. Щоби мати повний успіх ублагороднення і задоситьучинення з Христових терпінь, то вони мусять бути немов повторені в душах христіян. Хр[исто]с хоче продовжувати своє терпіння в душах, що до Нього звертаються. А терпіння, прийняте з любов’ю в злуці з жертвою Хр[ист]а стає основою внутрішнього життя кожної душі так, як є вона осередком і змістом життя усьої Церкви. Тоді щойно стає душа повною учасницею плодів Христового терпіння.

Як вже сказано вище, наші болі, умертвлення і страждання на цьому світі не є ціллю в собі, але тільки засобом до осягнення вищої мети поодинокою людиною і цілою Церквою. Вони тому не є нескінченими, але часовими і кінчаються на цьому світі. Та коли вони скінчаться, це знає один Бог, що глибинами мудрості все чоловіколюбно уладжує. Бо одно певне, що по Страстній П’ятниці, завжди приходить радісний Великдень. Воно і це також правда, що непевність, крім самого болю, мучить кожного ще окремо і спричинює Вам в ще більшій мірі пригноблення. Вона викликує сумніви, чи видержу в цьому вогні, чи стане мені стільки сил, аж до часу, коли ця печаль скінчиться? І свої очі видивили Ви вже за світанком, і руки, здвигнені до молитви опали Вам…! Про дві засади треба Вам тут тямити, а саме, що Хр[исто]с, як вже відомо, не завдає хреста на плечі і понад сили. І Ти ще опирався спокусам і пристрастям аж до крови – nondum usgue ad sanguinem restitisti – Ви ще не боролись до крові, змагаючись з гріхом! (Євр 12, 4) А друге, на що так велику вагу кладуть св. Петро і св. Павло, це постійна поміч Хр[ист]а: «Все можу перенести в укріплюючому мене Хр[ист]і» (Фил 4, 13), в достатку і недостатку, в біді і радості, в горю і потісі, в переслідуваннях і на волі! Ще виразніше говорить св. Петро: «Всі ваші журби зложіть на Нього (Хр[ист]а), бо Він дбає про вас» (Петр 5, 7). Не мудруйте багато самі, бо Вами руководить Вища сила!

А в тім завжди таки треба себе потішати, що це все скінчиться чи скорше, чи пізніше. І до св. Петра, що готовився вже на смерть, бо який був йому тоді вихід, – прийшов Ангел вночі і штовхнув його в ребро, щоби збудився, одягався і виходив з тюрми. Один чернець любив часто думати над тим, що радить тепер цей ангел, що штовхав в бік і будив св. Петра? Дитинне, але не без змислу питання! І так раз, збираючись на богослуження, він задумався над своїм питанням і попав в просоння. Аж ось прийшов Ангел, штовхнув і його також в ребро і збудив, щоби спішив на богослуження. При цьому він додав: «Я той самий Ангел, що будив і Петра, буджу і тебе і всіх, коли приходить пора, щоби не заспали, але вставали до дальшої праці».

І ми, Дор[огі] Бр[аття], неустанно і горячо молимо, щоби цей самий Ангел не отягався, але чимскорше збудив Вас з цього тюремного просоння до поновного свобідного життя в обновленому Христовому винограді. І в цьому наміренні уділяємо Вам і нашого архиєрейського бл[агословенн]я.

 

Із Пастирського послання Митрополита Йосифа (Сліпого) до духовенства про становище духовенства та вірних Української Греко-Католицької Церкви після 1946 р. та із закликом бути витривалими у вірі в часі переслідувань, Маклаково, м-ко, Красноярський край, 12 липня 1953 р [свято свв. апостолів Петра і Павла].

Джерело: Слово Патріарха Йосифа. Документи. Матеріали. Світлини. 1917-1984, Львів, Гердан, 2003 р.