А як щодо довіри? Я пам’ятаю, що усе своє життя я “вірила в Бога”, молилася кожного вечора і зранку, при тому питання довіри до Бога чомусь не порушувалося. Мені треба було багато хвилюватися про своє майбутнє, контролювати усі події і довго молитися до “вередливого” Бога, благаючи Його все ж таки бути милосердним до мене і підтримувати мої бажання та очікування від світу. Акти покути часто бували валютою, якою я сподівалася забезпечити собі Його прихильність. Приходилося чимало клопотати і в стосунках з Господом.

Щось вдавалося, щось ні. Те, що не вдавалося, завжди виходило найкращим для мене згодом.

А потім- довіра…Людині дуже важко зрозуміти, а ще важче жити довірою. Нам потрібні гарантії, повне розуміння ситуації, ретельно прописаний нами же сценарій. Тримай, я довго думала, старалася, то ж благословляй мій геній.

А тут все інакше. Це наче як Господь пропонує Свій сценарій, той самий найкращий план на моє життя. І я ставлю свій підпис, не читаючи, на останній сторінці. Ставлю на це усе своє майбутнє. Погоджуюся віддавати усі зусилля просуваючись за Ним прокладеним маршрутом.

Але стій, як там мої бажання, мрії? Ти ж так багато чув від мене про них. Все враховано? Ти впевнений? Може проговормо ще раз? Ось на цьому місці ми й спотикаємося о свою недовіру і втрачаємо шанс прожити найкращий сценарій свого життя. Його сценарій.

Своїм підписом і повною довірою до Його волі ми входимо в інший вимір буття. Тепер Бог вже не буде трансцедентним абсолютом, таким далеким, що годі й кричати. Тепер Він поруч, Він розділяє наше життя. Це життя в присутності

Його любові, у згоді з Його святою волею. І саме це тепер є гарантом “безпеки”, а не мій контроль над обставинами.

І все ж такі, що з моїми бажаннями? Це ж моє життя і мої плани? Невже я не знаю краще? Перша незручна правда про мене в тому, що дійсно не знаю. Мої бажання та мрії обмежені вузьким ореолом власного досвіду, приправлені пристрастями та стереотипами. Я не здатна подивитися на своє життя навіть з найближої перспективи. Отож, “тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно…”(1 Кор 13, 12)

Прийняти Його волю – це не бути інфальтивним чи пасивним, ні. Це внутрішня згода та покора. Це старання бути чутливим до Його плану. Це внутрішній рух до праведності. Це контроль не обставин, не вчинків інших, не подій, а свого сумління та своєї свободної бунтівливої волі. Це турбота про те, щоби не вирвати своєї руки з Його долоні.

Господи, визнаю, Твій план є найкращим. З довірою ступаю в майбутнє, прописане Тобою. Твоя. Олена.