Владика Богдан Дзюрах
«Аж ось того самого дня двоє з них ішли в село, на ім’я Емаус
і розмовляли між собою про те, що сталось.
А як вони розмовляли та сперечалися між собою,
сам Iсус наблизившись, ішов разом з ними»
(Лк. 24, 13-15).
Емаус – образ нашої життєвої дороги, а особливо тих її періодів, коли на нас чи на наших ближніх несподівано падають горе, випробування і страждання. В таких моментах людина розгублюється, тратить ґрунт під ногами, бажає втекти від болючої дійсності якомога далі, – саме так, як це досвідчили два учні з Євангелія від Луки. Трагедія Страсної п’ятниці, коли був несправедливо засуджений, зневажений, бичований, а відтак Розп’ятий їхній Вчитель похитнула основи їхньої надії, поставила під сумнів усі їхні сподівання, їхнє життя, здавалося, втрачає сенс, події видавалися абсурдними, а майбутнє – непевним і небезпечним.
І саме у таких моментах Воскреслий наближається до них, крокує разом з ними, входить у діалог із ними, прикладає до їхніх зранених сердець і душ бальзам свого життєдайного Слова та поступово відкриває їм таємницю присутності Бога у світі, Який «діє тихо і лише крок за кроком будує у великій історії людства свою історію», (Венедикт XVI), історію любові, сильнішої від людського гріха, ненависті і смерті. Ісус залишається на схилку дня із ними і за таїнственною вечерею, ламаючи євхаристійний хліб, повністю відкриває їхні очі на цю Божу таємницю вірної і жертовної любови, яка зі смерті виводить щедрий плід життя, згідно з Його обітницею: «Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе. Хто життя своє любить, той погубить його; хто ж зненавидить своє життя на цьому світі, той збереже його, щоб жити вічно. Хто служить мені, хай іде слідом за мною: і де я, там і слуга мій буде» (Йо. 12, 24-26).
Учні раптом починають «бачити»: бачити сенс страждання, бачити сенс історії, бачити перспективу життя, над яким смерть вже більше не панує, бо своєю смертю і славним воскресінням Христос подолав смерть і «життя вільно пливе» (Йоан Золотоустий).
Йдучи дорогою Пасхального паломництва нашого народу, ми теж почуваємося розгубленими, збентеженими, до наших сердець приступає смуток, тривога і нерозуміння: «Господи, де Ти? Чому Ти допустив на нас це страждання? Чому наш ворог так безоглядно і безжально ненавидить нас? Який сенс цього всього?». Посеред цього болю, смутку і розчарування Христос наближається до нас, просвітлює нас Своїм словом і скріпляє Євхаристійним хлібом – таїнством Його вірної і жертовної любові, яка проривається крізь заслону смерті і веде до повноти життя.
І ми, подібно як апостоли, починаємо відчувати у глибині нашого серця світло і тепло Святого Духа, а разом з цим відновлюється в нас надія, відкриваються наші душевні і тілесні очі, щоб бачити глибинний сенс страждань і таємницю Божого життя, в якому бере участь кожен, хто, на взір Христа, сповнений вірною і жертовною любов’ю. Так, Божа любов – всепереможна, вона нестримно діє в цьому світі, незважаючи на всю огидність і брутальність зла. Останнє слово буде за Любов’ю, за Христом Воскреслим, за Богом. Про це голосять свідки Воскресіння, почавши від апостолів і закінчуючи нашими героями-Захисниками, які «перемогли кров’ю Агнця і словом свідчення свого, і не злюбили життя свого до смерти» (Одкр. 12, 11).
«Якщо слухаємо свідків уважним серцем і розкриваємось на знаки, через які Господь щоразу по-новому засвідчує себе, ми знаємо: Він воістину Воскрес. Він Той, Хто живе. Йому довіряємося і переконані, що ми на правильному шляху» (Венедикт XVI).