Олена Пенязєва,
голова Катехитичної комісії Одеського екзархату

У День катехита вся Церква звертає свій погляд на важливість катехитичної справи, а самі катехити – отримують місії на свої парафії, щоби там послужити Богові і Церкві.

Послужити! Бо саме так ми називаємо те, що збирає нас в ці дні – катехитичним СЛУЖІННЯМ. А ще покликанням. Адже катехит- це особа насамперед покликана.

І розпочалася ця історія катехитів майже 21 століття тому, десь на березі  Галилейського моря. Тоді Ісус, вибираючи собі апостолів, діяв дуже делікатно – використовував для кожного свою методологію знайомства та запрошення.

З тих часів було безліч покликань, кожне з яких має свою історію, місце та час. Але усі ми – катехити – завжди мали і маємо дещо спільне: ми бажані Господом.

Ще євангелист Марко, описуючи покликання учнів, каже, що це були ті, кого Господь вибрав відповідно до власного бажання: покликав тих, кого сам хотів. При цьому євангелист вживає грецьке слово етхелен, що означає  «бути бажаним», «бажати». Це був перший, ще не усвідомлений досвід кожного покликаного: кожен був бажаним Богом. Господь забажав зібрати кожного за нас в Своєму винограднику, хоч не кожен може згадати той момент, коли в його серці пролунало: «Іди за мною».

Історія покликання у кожного з нас своя, але кожна з цих історій – історія великої любові. Кожна без винятку – це зустріч з Особою, з Живим Богом, який зі Своєї незбагненої Любові прагне буде пізнаним людиною. Прагне, щоби усі народи дізналися Добру Новину про любовь, звістку про Спасіння.

Катехизація – це супровід у зростанні у вірі. Класичне визначення каже, що неможливо навчити вірі, а лише передати досвід віри.

Віра ж неможлива без повної довіри та посвяти. Тому ми крокуємо за Ним, намагаючись віддати себе цьому служінню, яке, однак, без любові буде сухою сумою теоритичних богословських знань. Маючи таке велике завдання, скеровуємо свої старання на служіння в любові нашим учням: чи то дітям, чи дорослим.

Однією з найяскравіших вчителів служіння в любові для мене є мати Тереза Калькутська. Її слова, звернені до наших сердець, вже через роки продовжують лагідно торкатися нашого коріння, передаючи дух будь-якого служіння, яке виконується в ім’я Ісуса Христа. Прислухайтеся… Ці слова можуть бути еталоном, з яким звіряємося і до якого прагнемо:

«Чи ми помічаємо, як Він використовує наші очі, наш розум і серце, як Своє власне?

Чи ми настільки віддаємося Йому, що помічаємо, як Його очі дивляться через наші, Його уста промовляють, Його руки працюють, Його ноги ступають, Його серце любить?

Чи ми справді бачимо в нас тільки Ісуса?

Ми повинні бути у світі, але не від світу.

Світло, яке ми даємо, повинно бути таким чистим;

любов, якою ми любимо, повинна бути такою палкою;

віра, якою ми віримо, повинна бути такою переконливою, що, побачивши нас, вони справді бачать тільки Ісуса.

Наше служіння таке прекрасне, щоб віддати його Ісусові».