Яків, схоже, має досвід бачення Божого задуму, що включає два народи: відновлений Ізраїль і народ, що походить з поган. Ці два народи мають не зливатися між собою, а співіснувати в добрій злагоді. Яків відмовляється просити поган приймати обрізання, але пропонує їм прийняти деякі харчові заборони, які дадуть змогу християнам обох походжень жити разом, а передусім брати участь у спільних трапезах (вв. 19нн). Такі самі прохання були й щодо чужинця, що проживав у Святій Землі, задля підтримання добросусідських відносин (пор. Лев 17– 18). Такі умови вважаються добрим компромісом і приймаються. Але насправді це перехідні положення, які автоматично відпадуть, коли християнська спільнота складатиметься майже виключно з вихідців з поган (LD, с. 211).

13  А як вони замовкли, озвався Яків і мовив: «Мужі брати, вислухайте мене!

14  Симон розповів, як Бог спершу навідався до поган, щоб узяти з-поміж них народ для імени його.

15  З тим згоджуються і слова пророків, як написано:

16  А після цього я повернуся і відбудую намет Давида занепалий; я його руїну відбудую і знов його поставлю,

17  щоб решта людей Господа шукала, і всі народи, на яких призване ім’я моє, — каже Господь, що чинить це,

18  йому відоме споконвіку.

19  Тому я думаю, що не треба турбувати тих із поган, що навертаються до Бога,

20  але їм приписати, щоб стримувалися від нечистот ідольських, від розпусти, від задушеного та від крови.

21  Мойсей бо з давен-давна має по містах своїх проповідників, що його читають у синагогах щосуботи».

До позиції Петра, що базується на прояві Божої волі через знаки його присутності в серцях навернених поган і на вірі в спасенну силу Ісусової благодаті, Яків додає свідоцтво Писання, в якому є передвіщення про навернення поган, і на завершення пропонує встановити мінімальну кількість приписів, дотримання яких слід вимагати від усіх задля доброго порозуміння і співжиття з юдеями, які увірували. Так Лука демонструє, що навіть той (Яків), на кого юдаїзуючі мали намір посилатися як на ревнителя єврейської ортодоксії, прийняв позицію Петра (СММ, с. 222).

в. 13. А як вони (Варнава і Павло, пор. Ді 13,43) замовкли (пор. Ді 12,17),
озвався Яків (пор. Ді 12,17б, прим. 67) і мовив:
«Мужі брати (пор. Ді 1,16), вислухайте мене (пор. Ді 1,4б)!

в. 14. Симон (пор. Ді 1,13, прим. 7) розповів (пор. Ді 10,8), як Бог спершу навідався (пор. Ді 7,23б) до поган (вв. 17.19б; пор. Ді 7,45), щоб узяти (гр. labèin, від гр. дієслова lambàno, обирати, брати) з-поміж них народ (пор. Ді 28,17) для імени його (Ді 18,10; Рм 9,26).
Пор. також Зах 2,14– 15: «Співай і радуйся, дочко Сіону, бо ось я йду й житиму посеред тебе (пор. Соф 3,14)… Сила народів того дня до Господа пристане; вони будуть його народом і житимуть посеред тебе» (пор. Іс 45,22).
«Яків доходить висновку, що “обираючий погляд” (від гр. дієслова episkèptomai, пор. Ді 7,23б) Бога, звернений на Ізраїля під час місії Месії Ісуса (Лк 1,68.78; 7,16б, а також 19,44б), тепер розширився, щоб вибрати і з-поміж поган осіб, які, “посвячені його імені”, стали б частиною його “народу”» (АВ/2, р. 36).

в. 15. З тим згоджуються (пор. Ді 5,9) і слова пророків, як написано:
Уривок, наведений тут, з пророка Амоса, великого противника інституціоналізованої влади (Ам 9,11– 12). Цитата (з невеликими видозмінами) у грецькій версії Сімдесятьох (пор. Вступ, прим. 3).

в. 16. А після цього я повернуся
і відбудую намет Давида (пор. Ді 1,16б) занепалий;
я його руїну (гр. tà kateskammèna, від гр. дієслова kataskàpto, руйнувати) відбудую і знов його поставлю (пор. Єр 12,15),

в. 17. щоб решта людей Господа шукала (від гр. дієслова ekzetèo),
і всі народи (в. 14), на яких призване (пор. Ді 2,21) ім’я моє (пор. Ді 2,21; 9,14б.21; 22,16б),…
Ам 9,12– це єдиний вірш СЗ, в якому призивання Божого імені застосовується до поганських народів.
Вибір цієї цитати дає зрозуміти, що діло спасіння, яке здійснив Бог, матиме подвійну ціль: з одного боку, відбудувати намет Давида, тобто відновлення Ізраїля; а з другого, заохотити поган шукати Господа (LE, сс. 184– 185).
Тож станеться навернення поган, які також є народом, посвяченим Господу (на якого призване ім’я моє).
…каже Господь, що чинить це,

в. 18. йому відоме споконвіку.

в. 19. Тому я думаю, що не треба турбувати (від гр. дієслова parenochlèo, докучати, набридати; пор. Суд 14,17б; 16,16; 1 Сам 28,15; 1 Мак 10,35б) тих із поган (в. 14), що навертаються до Бога (пор. Ді 2,38),

в. 20. але їм приписати (пор. Ді 9,2),…
Відтак є чотири «умови Якова» (встановлені Яковом, пор. в. 13), які згодом будуть наведені в апостольському посланні (Ді 15,28– 29; 21,25). Історично вони стосувалися певних правил обрядового типу, звернених до єврейського народу і до кожного «приходня, що перебуває між ними» (пор. Лев 17,8– 16; 18,26б).
…щоб стримувалися від нечистот (від гр. alìsghema) ідольських (пор. Ді 7,41б),
Мова про м’ясо тварин, заколених в поганських жертвоприношеннях (пор. Ді 15,29; 21,25).
Споживання м’яса, принесеного в жертву ідолам, означало певну участь в святотатському культі (пор. 1 Кор 10,18– 22).
від розпусти (від гр. pornèia [від того ж самого кореня, що й гр. дієслово pèrnemi, обмінюватися]; пор. Ді 15,29; 21,25б),
Хоча термін pornèia асоціюється з проституцією (пор. Ос 1,2; 2,4; 4,12б), він набуває загального значення будь-якої форми сексуальної неморальності (пор. Тов 4,12; 8,7; Сир 23,23). Як одруження асоціюється з вірністю союзу, так неморальність символізує ідолопоклонство (в Муд 14,12: «Думка виробляти бовванів була початком блудування»; пор. Єр 3,6– 10; Єз 16,15– 63; 23,7– 35; Ос 5,4). НЗ засуджує всі форми pornèia (пор. 1 Кор 6,18; 7,2; 10,8; 2 Кор 12,21; Гал 5,19; Еф 5,3; Кол 3,5; 1 Сол 4,3; Євр 13,4б; Од 2,14.20) і вона навіть вважається підставою для розлучення в Мт 5,32; 19,9.
Тут слово pornèia є радше просто технічним терміном, вжитим для того, щоб позначити недозволені шлюби між єдинокровними (практично, всі неправомірні союзи, перелічені в Лев 18 (пор. 1 Кор 5 і 7).
від задушеного (від гр. pniktòs [від гр. дієслова pnìgo, задушувати, душити], пор. Ді 15,29; 21,25б; це м’ясо, взяте з тварини, яка не була зарізана відповідно до єврейського вжитку) та від крови (від якої євреї утримувалися за Законом, пор. Лев 17,10– 16; 1 Сам 14,33).
Кров (від гр. hàima, пор. Ді 1,19б; 2,19.20; 5,28б; 15,29; 18,6; 20,26б.28б; 21,25б; 22,20) є уособленням життя, що належить лише Богові (пор. «Ноєві накази» [Ноя], в Бут 9,4– 5), і заборона Закону з цього приводу була надзвичайно суворою, це дуже добре пояснювало, чому євреї відмовлялися звільняти від цієї заборони навернених поган.
Зах. текст вилучає від задушеного і в кінці додає: «і те, чого не хочуть, щоб робили їм, хай не роблять і іншим» (пор. Тов 4,14). Це «золоте правило» в заперечній формі, пор. Мт 7,12; Лк 6,31.
Приписи («умови») мають суто обрядовий характер (і відповідають на питання, поставлене в Ді 11,3 і Гал 2,12– 14) та не ставлять за мету доктринального компромісу. Вони вказують, чого потрібно вимагати від навернених поган, щоб юдеохристияни могли їх відвідувати, не нехтуючи приписами чистоти, передбаченими Законом. Через ці приписи погани, що увірували, уникали поведінки, яка б могла глибоко зачіпати чутливість навернених євреїв, і сприяли взаємному єднанню в спільнотах, особливо під час літургійних зібрань.
У такий спосіб Яків залагоджує суперечку, і апостольський лист (Ді 15,23– 29) обмежиться тим, що відтворить умови його заяви.

в. 21. Мойсей бо з давен-давна має по містах своїх проповідників (пор. Ді 8,5б), що його читають у синагогах (пор. Ді 9,2, прим. 52) щосуботи (пор. Ді 13,14б)».
Оскільки вищезгадані постанови Закону Мойсея знають по містах навіть поза межами Палестини (адже в кожному з них є синагога), ніхто не здивується, якщо і в поган виразно попросять їх дотримуватися з метою доброго співжиття з юдеями. Крім того, такі постанови не передбачали обрізання чи висновку, що «спасіння» може залежати від їхнього дотримання.

Проповідь Якова має самостійну і вирішальну роль в богословській конструкції, яку вибудував Лука. Недостатньо просто вивчити досвід чи розповісти про те, що сталося, для розуміння Божого задуму, а потрібно порівняти факти і виведені з них теоретичні висновки з «Божим словом». Однак слово Писання стає словом Божим, коли виходить з книги і стає історією Бога з людьми. У такий спосіб стародавні тексти, які сконденсували в собі прожитий досвід, знову стають живими і втілюються в новий досвід, який відповідає Божому діянню в історії. Стисло кажучи, слово Боже не лише перечитують, але й переписують. Все це можна побачити у виступі Якова. Він підсумовує попередню аргументацію Петра іншими словами з виразним біблійним забарвленням і наперед виголошує тему цитування Святого Письма: Бог спершу навідався до поган, щоб узяти з-поміж них народ для імени його (народ, посвячений його імені) (в. 14). Цій темі присвячена не лише екзегетична проповідь Якова, але й ціла книга Діянь. Історія, яку розповідає Лука, стремить саме до цього: показати, через які етапи та історичні злами Бог утворив цей новий народ.

Яків має про запас ще й певну несподіванку: чотири «умови» чи дотримання, які слід приписати наверненим поганам. Причина цьому є така: ці правила настільки відомі, позаяк Закон Мойсея читають і в діаспорі, що їм ніхто й не здивується; або ж: не варто розривати зв’язків з юдеями діаспори, які були б згіршені християнським лібералізмом, чим би назавжди була поставлена під загрозу місія щодо них самих… Таке обмеження можна було б пояснити як історичний компроміс, який слугує для полегшення співжиття чи радше перебування за одним столом цих двох груп в змішаних спільнотах. Навернені погани мають утримуватися від тих речей, які викликають інстинктивну відразу в юдеохристиян.

Глибинною темою дискусії на соборі була свобода від юдейського Закону. Юдейська система, тобто обрізання і Закон як альтернативний до Христа шлях спасіння, навіть не обговорюється. До цього головного питання автор, для повного висвітлення теми, залучив ті постанови обрядового характеру, які ще збереглися в традиції і яких дотримувалася Церква. Подаючи їх під авторитетним іменем Якова і в контексті собору, він не лише вклав їх у найбільш придатне для них обрамлення, але й надав цим приписам тієї ваги, яка пояснювала їхню стійкість та історичну тяглість в Церкві, навіть без огляду на ймовірні причини, які лежали в їхній основі. У всякому разі, засадничим є факт, який правильно підкреслив Лука через урочисте виголошення двох програмних проповідей Петра і Якова: християнство через Єрусалимський Собор ступило на шлях свободи і автономії від юдейської релігійної системи. Місія серед поган дала змогу визріти не лише практичному і стратегічному рішенню, але й історичному усвідомленню. Принцип віри в Ісуса як єдина і достатня умова для спасіння кожної людини, ствердившись теоретично, стає визначальним для християнського досвіду, відкриваючи його у такий спосіб на історичний універсалізм. Під цим ідеальним оглядом можна ствердити, що свобода і універсальність християнського руху мають свої програмні мотивації в першому Єрусалимському Соборі (RF, сс. 458– 462).

…

Просити в Господа дару розпізнання і чутливості, щоб швидко розуміти, коли наші дії — хоч і в свобідному вияві нашої християнської сутності — можуть згіршити «малих»;

здатності утримуватися від всього того, що може образити інших, особливо найслабших, найбільш вразливих, найменш освічених. Заради спокою і мирного співіснування вартує відмовитися від тих небагатьох речей, про які нас просять.

Дякувати Ісусові, Господу, за те, що допомагає нам своїм прикладом і своїм словом бути за будь-яких обставин свідками його лагідності і його милосердя.

…

Допоможи мені, Господи, уникати всього того, що може образити чутливість інших чи викликати в них зайву вразливість. Нехай мої слова і мої вчинки будуть щирими і ніколи не просякнутими лицемірством. Дай, о Господи, щоб все те, що ми робимо і кажемо, вело до миру і спокою. Амінь.