Марія Ярема

Тебе, що світлом, немов ризою, зодягаєшся, зняв Йосиф з Никодимом і, бачивши мертвого, нагого, непохованого, ревним плачем заплакали і, ридаючи, промовили: Жалю наш, найсолодший Ісусе! Побачивши Тебе на хресті повислого, сонце негайно мороком покрилося і земля з остраху тряслася, і роздерлася церковна завіса. Ось тепер бачу Тебе, що заради мене добровільно прийняв смерть! Як поховаю Тебе, мій Боже? Або якою плащаницею обгорну? Якими ж руками діткнуся нетлінного Твого тіла? Та й які, Щедрий, пісні заспіваю на Твій відхід? Величаю страсті Твої, оспівую Твій похорон з воскресінням, кличучи: Господи, – слава Тобі! Ці проникливі слова плачу-лементу Йосифа Ариматейського та Никодима співаємо на Вечірні з винесенням Плащаниці.

Христос – Господь, тож твердження про те, що зодягається світлом немов ризою, є зрозумілим, адже Бог сам є Світлом – Світлом, яке ніколи не заходить, не тьмяніє. Як Бог, Христос зодягається світлом немов ризою, а як людина, умер нагим. Як Бог, є безсмертним, а як людина, став мертвим. Як Бог, не має нічого схованого перед собою, а як людина, по смерті явився непохованим. Як Бог, сотворив Йосифа з Никодимом, а як людина, приймає поховання їхніми руками.

Плач-лемент Йосифа з Никодимом відображає розуміння ними незвичайної події, розуміння, що погребають вони Того, смерті Якого злякалося сонце, мороком покрившись, і земля, з остраху трясучись, і єрусалимський храм, роздираючись завісою. Плач-голосіння як поховаю…, якою плащаницею обгорну…, якими руками діткнуся…, які пісні заспіваю… свідчить про розуміння Йосифом та Никодимом, що вони віддають похованню Бога і людину в одній особі Ісуса, а не лише людину. Звісно, Бог безсмертний та не підлягає погребенню, але Бог, Який взяв на себе людську природу, потребував погребення свого тіла. Потребував не тому, що Його тіло могло розкладатись під потугою смерті, адже тіло Його було нетлінним, тобто неподатним тлінню-розкладанню. Господь потребував погребення заради тих, що за них і життя віддав – заради людей. Господь потребував спасіння людей, спасіння через віру, а саме через віру в Його воскресіння. Вкладаючи тіло Ісуса до гробу, Йосиф з Никодимом були пересвідчені, що Він помер. Вони торкалися мертвого тіла зневаженого Христа – який ще доказ смерті можна було шукати? А якщо був доказ смерті, то і воскресіння виявилося необманним. Адже щоб заперечити воскресіння Ісуса, Якого бачили живим після хресної страти, треба було заперечувати Його смерть. Погребення, привалення каменю до гробу, а навіть незвичне запечатання гробу – все це послужило на славу воскресіння та на віру людей у Воскреслого.

Хресна дорога. Розп’яття Ісуса Хреста. Ікона. Кость Маркович

Ось тепер бачу Тебе, що заради мене добровільно прийняв смерть! – співаємо у стихирі. І справді все це невимовне таїнство – смерть, погребення і воскресіння – все це добровільно прийняте та звершене Христом – Богом і людиною не заради Себе самого, лише заради нас. Тому разом з Йосифом та Никодимом, що з плачем хоронили тіло Господнє, нам не залишається нічого іншого, як жалобитися серцем, дивлячись на Того, Хто, будучи Богом, невимовно полюбив нас та дійшов аж до смерті, а водночас величати і оспівувати велике спасіння, Ним єдиним звершене заради нас.

Українська парафія в Римі