Пречистому образові Твоєму поклоняємося, Благий
Пречистому образові Твоєму поклоняємося, Благий, просячи прощення прогрішень наших, Христе Боже, бо волею благоволив єси плоттю зійти на хрест, щоб ізбавити тих, що їх створив єси, від неволі ворожої. Тому благодарственно кличемо Тобі: Ти радістю сповнив усе, Спасе наш, прийшовши спасти світ, – співаємо у тропарі першої неділі Великого посту, неділі Православ’я. Звемо цю неділю саме так з огляду на святкування у ній перемоги православного іконопочитання над єрессю іконоборства. Тропар власне відображає оцю суть святкування, починаючись словами: Пречистому образові Твоєму поклоняємося, Благий.
У неділю Православ’я спогадуємо час, коли іконопочитання всіляко переслідувалось під приводом того, що є ідолопоклонством (поклонінням матерії). І стверджуємо, що зображування образу Божого є можливим завдяки Його Промислу – Воплоченню Бога-Христа (можемо зображувати Бога завдяки тому, що Він став для нас видимим у своєму тілі), а почитання цього образу є поклонінням не ідолу-матерії, але Тому, Кого зображуємо.
Предстоячи пречистому образові Христа, просимо у Господа відпущення наших гріхів, споминаємо Його добровільне прийняття хресної смерті заради нашого спасіння від неволі диявола. Адже молитовно споглядаючи образ Бога-Христа, бачимо перед собою спасенну дійсність: прийняття Христом плоті, якою Він став для нас описаним; смерть, яку Він витерпів у плоті, славне воскресіння з плоттю та у плоті вознесіння. Історія спасіння у Христі дозволяє, отже, нам зображувати те, що ми, люди, бачили своїми очима. А зобразивши лик нашого Бога, з трепетом схиляємося перед Неописанним і Невидимим, що зволив нам себе об’явити, та з вдячністю кличемо Йому: Ти радістю сповнив усе, Спасе наш, прийшовши спасти світ.
Зображення Бога, Який нас зобразив
Неописанне Слово Отче із Тебе, Богородице, воплоченням описалося і, осквернений образ у давнє зобразивши, з божественною добротою з’єднало, та, ісповідуючи спасення, ділом і словом ми це являємо. Це слова кондака першої неділі Великого посту. Так як ця неділя присвячена вшануванню ікон, кондак представляє підставу іконопису як такого – воплочення Бога. Оскільки Бог став людиною, то мав усі характеристики людського тіла, а отже Його можна було бачити тілесними очима і зображувати. Божество неможливо описати ані людським язиком, ані пером, ані пензлем, тому і кажемо, що Слово Отче – Син Божий – є неописанне, але водночас людську природу Сина Божого можна описати, тому і стверджуємо, що неописанне Слово Отче із Богородиці воплоченням описалося. І оскільки Бог з волі своєї став описуваним, тому і творимо ікони, на яких зображуємо людський лик Бога Сина. Зображуємо також лики людей, в яких особливо просіяв Бог – Пресвятої Богородиці та святих.
Неописанний Бог захотів стати описуваним, тобто видимим для нас, зображуваним, не для того, звісно, щоб ми могли Його зображувати та поклонятися Йому через почитання ікон, а для того, щоб нас зобразити, як би це парадоксально не звучало. Бог захотів зобразити нас, але не такими, як ми були після гріхопадіння – оскверненими, а такими, як ми були до упадку – прегарними. Христос зображував нас тридцять три роки свого земного життя і завершив свою працю страстями, смертю та воскресінням. Він не зображував нас наче картину на чистому полотні, а переображував, переписував осквернений образ людини (знівечений гріхами та пристрастями) в новий, чистий, давній (той, що був у раю до гріхопадіння), з’єднаний з Божою красою і величчям. Тому і співаємо у кондаку: Неописанне Слово Отче […] осквернений образ у давнє зобразивши, з божественною добротою з’єднало.
Отже, ми уже наново зображені. Зображені самим Богом, що став задля нас зображуваним. Ми зображені у спасінні, і це зображення достовірне. Бог подарував нам спасіння, нам зосталося повірити та прийняти (ісповідувати) оце своє нове зображення ділом і словом.
«Вимоги» ікони
Ікону можна розглядати по-різному. Можна дивитися на неї і милувати своє око, якщо вона майстерно написана, тобто дивитися крізь призму естетичного чуття. Можна глядіти на неї і милувати свою совість, розглядаючи ікону як «оберіг» приміщення чи транспортного засобу. А можна споглядати її, милуючи свій розум у пошуку значень символічної «мови» ікони. Водночас можна молитовно стояти перед іконою, милуючи себе цілого розмовою з Богом чи тишею разом з Ним.
Ікона здатна нас милувати. Але власне нам самим вирішувати, до якого рівня підніматиметься таке замилування. Не є чимось поганим естетично чи розумово насолоджуватись іконою. Адже краса ікон і їхнє глибоке символічне значення сприяють нашому зростанню у Богопізнанні. Але насправді замало лише так – чуттєво і мисленнєво – сприймати ікону, бо вона промовляє глибше: ікона вимагає певної молитовної постави перед Богом.
Не йдеться тут обов’язково про поставу тіла, але про поставу життєву. Іншими словами, якщо маємо ікони в домівках чи транспортних засобах, то вони вимагають від нас стремління жити у Бозі, зберігати Його заповіді, а не просто кличуть до чуттєвого чи розумового сприйняття. А тим паче не просто «оберігають» нас якоюсь магічною дією.
Ікона насправді не є необхідним елементом молитви чи життєвої постави, бо правдива молитва і правдиве життя у Бозі не вимагають нічого, крім чистого серця, але водночас ікона служить нашому зростанню до такої молитви і такої постави, які не потребуватимуть вже ніяких зовнішніх елементів.
Ікону, отже, можна розглядати по-різному. Однак лише молитовне споглядання здатне піднести нас до висоти того життя, яке символічно представляє ікона.
