Два чоловіки, прийшли тією самою дорогою, до того самого храму, з тією самою метою: помолитися, кожен починав свою молитву словом «Боже»… Однак плід їхньої молитви виявився різним: один повернувся додому «виправданий», а інший – ні… Чому так сталося? Тому що у молитві фарисея забракло правди і смирення. Натомість митар виявив одне і друге.

Пригадую собі співбрата-єпископа (не з нашої Церкви), який певного разу сказав: «Я маю усі чесноти, усі, але моєю найбільшою чеснотою є… покора». Очевидно, це був тільки жарт, самоіронія. Втім, фарисей із нинішньої притчі не жартував, він виставляв на показ свої, як він вважав, заслуги і чесноти, але насправді не добачав двох суттєвих справ: по-перше – власних гріхів, які навіть у такому святому моменті як молитва виявлялися настільки очевидно: хвалькуватість, гординя супроти Бога, осуд і зверхнє немилосердне ставлення до ближнього. Він теж не бачив Божої милосердної любові, яка готова пробачити йому гріхи. Він думав задобрити Бога власними заслугами, забуваючи при цьому, що його добрі діла і спроможність до них були даром Божим, за які потрібно було славити і хвалити Бога, а не вихваляти себе самого, привласнюючи собі Божу славу, яка людині не належиться: «Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав?» (1 Кор. 4, 7), – ставить риторичне запитання св. Павло такого роду людям.

Митар, натомість, дає нам приклад автентичної молитви, яку він здійснює в дусі смирення і довіри. Він не обманює себе самого щодо власного внутрішнього стану, він усвідомлює, що є далеко не святим, бачить себе великим грішником. І це вже перша ласка, яку він удостоївся від Бога: бачити власний гріх. Але він також бачить, – навіть не піднімаючи своїх очей до неба, – Божу доброту і Боже милосердя, які кличуть до покаяння і готові очистити людину від найважчих провин, гріхів і злочинів. І це також великий дар: не сумніватися ніколи в Божій доброті і милосерді.

То ж вистерігаймося того, щоб надто швидко і легковажно тикати пальцем у бік свого ближнього. Радше смиренно вдармося у власні груди, прохаючи про милосердя і прощення наших власних гріхів, провин і злодіянь. Господь таку молитву завжди вислуховує, бо вона довершується в правді – про себе і про Бога; про себе – як про слабку і немічну людину, і про Бога – як милосердного Отця.

Вже скоро будемо молитися у Великому Пості молитву св. Єфрема Сирина, але цю молитву слід творити часто і впродовж усього року, бо це – молитва, яка провадить до виправдання, до спасіння: «Так, Господи Царю, дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого, бо Ти – благословенний на віки. Амінь.»