Згрішив я більше за всіх, але пощади мене, Щедрий

Літургійні тексти М’ясопусної неділі або неділі про Страшний суд настійливо спонукають нас до трепету перед Богом, усвідомлення своєї гріховності, покаяння та вершення добрих діл. У каноні Утрені маємо прегарне поєднання усіх цих спонук, посилене запевненнями про відмінність суду Божого від суддівства людського.

Згрішив я, Господи, як ніхто інший з людей, згрішив більше будь-якої людини. Але ще перед судом, будь милостивий до мене, Чоловіколюбче, – співаємо у третій пісні канону Утрені. Чому з певністю можна сказати, що саме я найбільше з усіх людей згрішив? Тому що гріховність вимірюється не тільки величиною сподіяного зла, а також і насамперед величиною змарнованої благодаті. Якщо я мав благодаті більше, ніж інші люди, а пожив звичайним життям і нічого доброго, співмірного великій благодаті Божій, не зробив, то я згрішив справді більше будь-якої людини.

Там перед Богом, що сидить на судищі, ніщо вже не допоможе: ні старання, ні лукавство, ні слава, ні дружба, хіба тільки вага діл твоїх, о душе моя! Ці слова шостої пісні канону увиразнюють недієвість усіх земних способів сприяти залагодженню справи суду на власну користь. Запізно вже буде старатися змінити себе, марно буде лукавити, нічого не значитиме наша земна слава, ані зв’язки з родовитими людьми. Однак сьогодні, коли ми ще не предстали на суд Божий, каже нам тропарець шостої пісні канону, ще не запізно забезпечити собі те, що допоможе нам дати добру відповідь на суді: добрі діла. Тож хоч і згрішив я більше будь-якої людини, змарнувавши велику благодать, я ще можу за нинішнього віку допомогти собі у віці майбутньому, а саме чинити вже зараз і до смерті діла любові та милосердя в ім’я Христа. Пісня восьма знову нагадує нам про це, кажучи: Коли призовеш людей, Христе, щоб разом усіх судити, – великий страх тоді буде і велика біда, лише добрі діла тоді допоможуть вовіки.

Там будуть разом князь і воєвода, убогий і багатий, душе; ні батько не зможе, ні мати не поможе, не визволить і брат від осудження, – продовжує тематику недієвості допомоги кого-будь з людей один з тропарців шостої пісні. Кожен відповідатиме за себе. Тож ми маємо бути ще більше заохочені творити добрі діла за життя.

Однак важливо розуміти, що якою б суттєвою допомогою на суді Божому не були наші добрі вчинки, їх завжди буде замало, щоб оправдатися перед Богом. Тож не йде мова тут, щоб заслужити собі спасіння, а лише про те, щоб хоч щось маленьке могти відповісти Богові, коли виявиться величезна сила наших гріхів. Про те, що усім нам по справедливості належить вогонь і кара, співаємо у восьмій пісні канону Утрені: Правосудде Спасе, помилуй та ізбав мене від вогню і кари, які справедливо належить мені прийняти, але ще до кінця ослаби мені через чесноти і покаяння. Чесноти і покаяння можна зарахувати до наших добрих діл. Якщо ми прагнемо зростати в чеснотах та зважаємо на плекання покаянного, а не гордого духу, то це дозволяє нам просити Бога про ослаблення вогню і кари. Ще до кінця – тобто ще до смерті – потрібно набути чесноти і покаяння.

Дев’ята пісня канону завершує роздуми про Страшний суд помислом про страх побачити Бога: В страху і трепеті був Мойсей, побачивши Тебе ззаду. Як же встою тоді я, окаянний, побачивши Твоє лице, коли прийдеш з небес? Але пощади мене, Щедрий, через лагідне Твоє піклування. Колись Мойсеєві на його прохання побачити Божу славу Бог відповів: «Лиця ж мого не можна тобі бачити, бо людина не може бачити мене і жити» (Вих 33, 20). Тож задля того, щоб Мойсей міг залишатися при земному житті, Бог показав тоді Йому свої плечі, але не лице (див. Вих 33, 23). На Страшному суді Христовому ми побачимо натомість Його лице. Це видіння має однозначно викликати у нас страх і трепет. Але який? Благоговійний, а не жахаючий. Хоч сила наших гріхів наводить на нас страх жахаючий від видіння лиця Господнього, все ж просимо і благаємо Бога, щоб Він прийняв наші малі добрі діла, чесноти і покаяння та своїм лагідним піклуванням учинив наш страх перед Ним благоговійним.

Коли прийдеш, Боже, на землю зо славою…

Коли прийдеш, Боже, на землю зо славою і затрепече все, а ріка вогненна потече перед судищем, і книги розгортаються, і таємне з’являється, – тоді ізбав мене від вогню невгасимого і сподоби мене праворуч Тебе стати, Судде найправедніший, – співаємо у М’ясопусну неділю. Цей кондак є благальним кличем перед всемогутнім Суддею, Який свого часу приступить, щоб чинити справедливий суд. Коли це настане, усе сповниться страхом, бо згідно з законом справедливості мало є можливості оправдатися. Коли Ти, Господи, зважатимеш на провини, – о Господи, хто встоїться? – з подивом питає псалмопівець (Пс 130 (129), 3). Бо й справді ніхто з живучих на землі не встоїться перед Богом, Якщо Він зважатиме на всі наші провини. Тому і затрепече все.

Вогненна ріка є символом вічної муки, а розгорнуті книги – знак відання Божого про всі людські вчинки та помисли. У кондаку вжиті ці метафоричні образи як такі, які краще допомагають зрозуміти основну суть піснеспіву – людина, що винна у багатьох гріхах, жоден з яких не зостанеться укритий від Бога, заслуговує на вічну муку.

Останні слова піснеспіву однак сповнені віри у Боже милосердя як вінець Його справедливости: ми просимо Бога – найправеднішого Суддю – щоб нам бути ізбавленими від строгого засуду за наші гріхи і невідання та щоби опинитися серед спасенних по Його правиці. Не тому, що нам це належить, а тому що Бог милостивий і вислуховує благання грішників. І не тому, що добрими ділами ми заслужили на це, але тому, що прагнемо спасіння та життя вічного.

 

Не відлучай мене від себе

Мій Боже, що прийдеш у славі своїй судити весь світ, а серед всіх народів і мене, грішного, прошу Тебе: «Господи, помилуй». Того дня прийдеш у силі, зі всіма ангелами Твоїми, а сьогодні приходиш Ти, о Судде незбагненний, смиренно, укрито – у Хлібі. Дивуюся нині і страхаюся, о мій Боже, як я насмілююсь приступати до Святих Твоїх Тайн, якщо нема у мені любові до тих, кого звеш Ти найменшими братами Твоїми: голодних, спраглих, чужинців, нагих, хворих чи ув’язнених. Дивуюся сам собі, як я можу приймати Тебе до себе, якщо не спішу Тобі назустріч в обличчі немічних, погорджених чи самотніх. Не щоб я ніколи не бачив їх навколо себе чи не помагав їм, але не роблю цього ані з повноти сил моїх, ані з глибини єства мого.

Ти ж, о Господи, не вагаєшся прийти нині до мене, бо я сам голодний правди, спраглий віри, чужинець для спасенних, обнажений з благодаті, хворий на пристрасті і в’язень численних гріхів. Ти годуєш і напоюєш мене нині поживою вічною, чиниш причасником спасення, одягаєш силою з висоти, зцілюєш пристрасне серце моє і визволяєш з темниці лукавства. А тоді посилаєш мені інших, як і я, вбогих, і просиш впізнати Тебе у них. Ти все чиниш, щоб поставити мене праворуч себе у день суду Твого. Дякую Тобі за все це! Благаю Тебе, не дай мені ніколи причащатися Твоїх Святощів у храмі і воднораз зневажати Тебе у людині. Навчи мене жити Тобою з повноти сил моїх і з глибини єства мого. Даруй мені не ставати ніколи причиною падіння для слабких, а й самому не бути слабкому, щоб спокушатися іншими. А коли зберуться перед Тобою усі народи, не відлучай мене від себе, як не відлучив сьогодні від причастя Тіла і Крові Твоїх чесних. Амінь.