Мистецтво ікони – це особливе мистецтво нашого східного християнства. При мерехтливому світлі лампадки в церкві чи на домашньому покутті ікона набуває неземної краси і наповнює нас відчуттям небесного простору. Вона майже завжди зберігає вимір таїнства, вікна, через яке ми здатні побачити і почути Бога. Про справжність східної ікони, особу іконописця та суб’єктивні та об’єктивні причини її несприйняття читайте у розмові з мистецтвознавецем, керівником Іконописної школи УКУ «Радруж» Соломією Тимо:
Соломія Тимо
– Пані Соломіє, колись іконописом займалися переважно богопосвячені особи, але сьогодні він ніби вийшов за межі монастирів і тепер щораз більше мирян пишуть ікони. Як Ви оцінюєте таку зміну і чи вплинула вона на рівень іконопису?
– Зі зрозумілих причин впродовж багатьох століть справді іконописом займалися переважно богопосвячені особи, які домінували також і в Церкві. Звичайно не кількісно, але вони відігравали важливішу роль, ніж миряни, які були зосереджені на важкій щоденній праці, щоб утримувати сім’ї. Сьогодні роль богопосвячених осіб не змінилася, але миряни мають більшу можливість працювати і водночас займатися іншими видами діяльності, в тому числі тими, які пов’язані з церковним життям. Додатково заангажуванню мирян в церковне і богословське життя сприяє доцінення ролі подружжя. Насправді сім’я – це домашня церква. Зараз ми про це вже багато говоримо. Христос живе у подружжі не менше, ніж у спільнотах богопосвячених осіб. Ми намагаємося дотягнутися до цього розуміння подружжя, яке потребує часу і духовних та інтелектуальних зусиль, навіть коли живемо у святості подружжя.
– Що є важливішим в іконописі: мистецька обдарованість художника чи зміст, який вкладено у традиційну іконографію та стилістику ікон?
– Найперше треба сказати, що Бог вклав величезне значення в цей вид мистецтва, тому що Він сам говорить до нас через свого Сина, який є і образом, і словом. В іконі ми якраз бачимо динамічне поєднання того, що ми можемо почути, і того, що можемо побачити. В ній дуже є важливим і вербальний, і візуальний контакт. Тому обидва цих моменти є необхідною умовою для іконопису.
Також важливо, щоб людина дуже любила свою справу і посвячувалась їй. Навіть якщо у неї спочатку не видно яскравих мистецьких обдарувань, але вона працює над собою духовно, інтелектуально та художньо, то з часом стане добрим художником. Її роботи, можливо, не ввійдуть в підручники з історії сакрального мистецтва, але виконають своє головне призначення – свідчити про Царство Боже і уприсутнювати Його звичайним людям. Бо для того, щоб писати ікони, – самого мистецтва не достатньо. Адже іконопис – це не те мистецтво, в якому ти можеш чи мусиш сяяти ні на кого не схожою оригінальністю. Іконопис – це колективний мистецький досвід Церкви. Треба любити цю справу, серйозно вчитися та посвятитися їй, і тоді ти будеш дуже добрим іконописцем. Нехай так званого «середнього» рівня. Але в іконописі художник «середнього» рівня є набагато зрозуміліший для більшості вірних, ніж геній, який часом є занадто оригінальним, і тому зі сприйняттям його іконопису можуть виникнути певні труднощі. Як, наприклад, із творчістю геніального Юрія Новосельського, польського мистця українського походження. Ситуацію з масовим несприйняттям його творів можна частково пояснити значним відсотком мистецько неосвідчених людей, або тим, що люди хочуть тільки комфорту, тобто, хочуть мати перед собою образ, який звичний їх оку, милий і знайомий. Але є також ще один фактор несприйняття. Дуже суб’єктивний. Треба сказати, що Юрій Новосільський, будучи від природи і виховання дуже вразливим, глибоко пережив особисті та суспільні трагедії ХХ століття (зокрема, жорстокі розправи над євреями та надскладні українсько-польські стосунки), втратив, а згодом віднайшов віру у Бога, але так і не зумів до кінця життя позбутися алкогольної залежності. Він мав глибоку віру, загартовану життєвими випробуваннями, але про Бога свідчив немов з безодні аду, з екзестенційним надломом. А це не кожній людині доступно і зрозуміло, більше того, деякі особи, які вийшли зі сімей алкоголіків, не сприймають його ікон, бо бачать цю залежність автора на рівні ритму ліній, композиційних плям та кольору. І їх це знову ранить. Об’єктивна геніальність Новосельського їх не цікавить – вони просто не можуть молитися перед створеними ним зображеннями. Тож мирний дух творця ікони інколи має велике значення для пересічного молільника. Однак для людської культури і мистецтва надважливо мати численних «новосельських».
Другою необхідною складовою ікони є її вербальний зміст – що і чому зображено. Ця складова є не менш важливою, ніж мистецька (як зображено). Чому? Бо ікона – це свідчення про особу, яка є Логосом, Словом Божим. І це Слово постає перед нами у візуальній формі. Тому так важливо для іконописця жити з Христом (тоді він може про Нього свідчити) і намагатися пізнати Його інтелектом (бо ми маємо різні органи сприйняття, і вони всі повинні бути задіяні у цьому процесі). І коли ми дивимося на геніальну ікону – ми бачимо, скільки зусиль (в тому числі інтелектуальних, а не тільки духовних, емоційних чи мистецьких) вкладено в неї.
Вишгородська Богородиця
– Кажуть, що ікона – це місце, де віра зустрічається з мистецтвом. Те, в що ми віримо, з чимось прекрасним. Але часто серед віруючих особливо шанованими є ікони, які не мають особливої мистецької вартості?
– В іконописі завжди спрацьовує відомий всім закон збереження енергії. Тобто, все залежить від того, що вкладено в ікону. Щось вкладає іконографічний канон, а щось ми, люди. Інколи не дуже сильні з мистецької точки зору твори стають чудотворними. Тому що Бог собі цього захотів! Це воля Божа, поєднана з нашою вірою, з якою ми до них приходимо. Такі образи є настільки намоленими, що біля них просто прекрасно бути. Наприклад, Зарваницька ікона: з мистецького боку це ікона середнього рівня, але її іконографія є чудесною. Ці дві відкриті на ній долоні є чимось неймовірним. Ти ніби відчуваєш дотик Богородиці і Еммануїла. Але не просто тому, що там є ці долоні, а тому, що це є дуже особливий образ в житті нашої Церкви. Він є і намоленим, і Бог хоче через нього діяти.
– Кожному з нас, відверто кажучи, подобаються далеко не всі ікони. Є такі, які важко сприймати і молитися перед ними. Що маємо тоді робити?
– Треба навчитися розрізняти речі об’єктивні і суб’єктивні. Маємо розрізняти, коли ми повинні «наступити» собі на горло, а коли цього робити не варто. Якщо суб’єктивне несприйняття є наслідком неосвідченості, – тоді, будьте ласкаві, працюйте над собою і доростайте. Якщо ж суб’єктивне несприйняття є наслідком зраненості – будьте милосердні до себе і не змушуйте себе. Бо рани лікуються любов’ю, толерантністю і сприйняттям. Юрій Новосєльський, про якого я згадала, якраз є прикладом того, як все не просто у мистецтві.
Але найперше нам треба вирішити, що ми чекаємо від ікони. Від мистецьких творів ми часто хочемо, щоб вони нам подобалися, і не більше. Насправді ж мистецтво має інше призначення. Воно повинно допомогти особі трансформувати свідомість і підніматися над собою. А якщо мистецтво має змінювати – воно може спочатку не подобатися. Наприклад, гарним прикладом є о. Орест Козак (студит). Коли йому вперше показали Вишгородську Богородицю – він був просто обурений, як можна так намалювати Матір Божу. Для нього образ Богородиці відповідав милому, квітучому образові молодої дівчини. Але згодом сам почав малювати згідно візантійської традиції. Для нього тепер цей візантійський образ є ідеалом втілення краси і святості. Звичайно, цій зміні сприяли його умови життя (він монах) і постійний пошук Бога.
Тому на це питання я б відповіла так: якщо Ви хочете наближатися до Бога – тоді йдіть власне туди, де Вам не подобається. Бо Бог є інакшим, ніж ми про нього думаємо. Звичайно, не мучте себе. Може, ходіть туди тільки зрідка, але ходіть! Бо як би Ви не намагалися жити у святості, неодмінно стикнетеся з тим, чого не розумієте. І власне таким є Бог. Пам’ятаєте, Йов теж не розумів, чому з ним так сталося? І ми теж маємо доростати до розуміння Бога, який є чимось більшим, ніж ми про Нього думаємо.
Ми в житті постійно стикаємося з тим, чого не розуміємо. І мистецтво нас до цього може готувати. Але якщо ми бачимо, що ікони не дають нам спокою – не варто себе ними мучити. Бог цього не вимагає. Він каже про інше: щиро любити Бога, себе і свого ближнього. Без маніпуляцій і пристосування.
Також ніхто не має права судити смаків інших людей. Вони мають свої стосунки з Богом. І самі за них відповідають.
– Чи є невіруючі іконописці? Їх роботи відрізняються від ікон, які написані пензлем віруючої особи?
– Так. Але відповім краще на прикладі особи, яку знаю особисто. Ця особа була колись… номінально віруючою. Тобто, світською людиною, яка дотримувалася певних елементів християнської обрядовості. Сталося так, що ця особа почала розмальовувати церкви. Один священник побачив у ній дуже велике обдарування. І він почав говорити з ним про Бога. Цей художник раніше не був дуже близьким до Бога, але ніколи не був інертним. Він постійно шукав і був щирим зі собою. Тому його зростання у пізнанні Бога теж стало щирим, а не лише даниною моді чи вигодою. Сьогодні він є глибоко віруючим християнином.
Тому на це питання я хочу відповісти так: я знаю іконописців, які через своє мистецтво наблизилися до Бога. Також знаю випадки, коли іконописець спершу дуже пророчо і адекватно свідчив про Бога, маючи мало знань, але дуже потужну інтуїцію. Але згодом, через певні особисті пережиття, почав більше виражати у творах свою драму. А в іконописі художник – це медіум. Він – важливий, але його не повинно бути забагато! Бо тоді на перший план виходить суб’єктивне бачення іконописця, яке є частковим і обмеженим. І це бачення починає заступати щось важливіше.
Іконопис є подібним до Святого Письма. Там є багато авторів, які вклали у написання свій рівень знань, освіти і близькості до Бога, а водночас – там збережена богонатхненість. Так само має бути і в іконописі. Він прирівнюється до свідчення апостолів. Це Святе Письмо в фарбах. І кожен твір сам розкаже багато про його автора (звідки походить, яка освіта, в кого вчився, яка траєкторія руху…), але автор мусить впустити Бога у своє життя. Так багато, як тільки може. Це дозволяє канон. Ніхто не мусить винаходити чогось нового.
І навпаки – якщо автор використовує тільки канон, але не дає свого живого свідчення – це будуть звичайні картини, ба, навіть кітч.
Наші храми повні образів, які нічого не виражають, хоча складно пояснити, що саме в них не так. Бо як поясниш брак справжності? Вони «глянцеві». І це велика проблема для сакрального мистецтва. Проблема, яка водночас є широким полем для діяльності. Потрібно тільки добрих працівників.
Лик Христа згідно реконструкції NASA
– У Вас є улюблені ікони?
– Мій шлях у світ іконопису наклався на класичне богослов’я ікони (усміхається).
Я дуже люблю Вишгородську Богородицю. Через цю ікону я відкрила для себе світ візантійського іконопису. Найбільше у іконі до мене промовляють лики. Вони там несуть зміст чи не більший, ніж ціла композиція.
Також дуже мені близька реконструкція (швидше фотопортрет) лику Христа з Туринської плащаниці, яку зробило агентство NASA. Дуже люблю Зарваницьку ікону, але не через її естетичні риси, там мене вражає її іконографія і та «енергетика», яку я відчуваю.
– Сьогодні, в час постправди, коли світ активно спокушає нас в першу чергу образами, розуміння ікони як чогось більшого, ніж просто зображення, є дуже важливим. Але як і хто може поширювати це знання?
– Справді, ікони мають неймовірно важливе значення. Тому сьогодні, розповідаючи про ікону, замало обмежуватися тільки ілюстративною функцією ікони, тобто, пояснювати тільки її окремі елементи. Це непогано, але цей метод зовсім не відкриває ікони як окремого світу, як вікна у вічність, через який ми дійсно можемо побачити Бога. Зрештою, ікону як тільки зображення використовують і протестанти.
Треба починати з малого: створити коло людей, які мають необхідні знання і можливість ними ділитися. Цього не можуть зробити художники – зазвичай вони тільки пишуть, але не говорять про ікони. Цього не можуть зробити мистецтвознавці – вони можуть передавати свої знання про ікону як мистецький твір і таким чином виховувати чийсь зір. Натомість це успішно можуть робити особи, залучені в катехизацію.
Як це робити – ми поговоримо наступного разу.
Розмовляла Юлія Козіброда
