Кожного року у травні церковна спільнота особливо вшановує Діву Марію, щодня прославляючи її молитвами Молебного канону до Пресвятої Богородиці. У цих молитвах можемо зауважити певні словесні образи чи ікони (з гр. εἰκόν – образ, портрет, взірець), які вже віддавна знайшли своє втілення у візуальному церковному мистецтві та здобули особливу популярність у християнській культурі.

«Богоневісто, що породила Світло Божественне і Предвічне, розжени мряку провин моїх світлом ясності Твоєї…».

Яскравою візуалізацією цього тексту може служити візантійська ікона «Богородиця Втілення» (Влахернітісса) з монастиря св. Катерини на Синаї (ХІІІ ст.). Завдяки щедрому використанню золота вона наче наповнена Божественним сяйвом. На ній Марія представлена у типі Оранти (з гр. – та, що молиться), – руки Богородиці підняті догори у молитовному жесті. Її витончена і спокійна фігура у темній сукні огорнена пурпуровим плащем, який є символом царського достоїнства Богородиці, адже пурпур у Візантії вказував на найвищу імператорську гідність. На голові та на плечах Марії плащ, декорований зірками, які відчитуються як знаки її непорочності. Довкола голови – німб – символ святості, обабіч якого – важливі підписи МР і ΘΥ (скорочення до першої та останньої літер грецького імені Μήτερ Θεού, тобто, Мати Божа, Богородиця) і повітряні півпостаті ангелів у леті, які надають іконі містичного характеру.

Та все ж, подібно як і в молитвах до Богородиці, так і в іконах, центром композиції завжди є Христос. Тут він зображений у типі юного отрока у золотих одежах із сувоєм у лівій руці та благословляючою десницею – як воплочений Син Божий, Еммануїл (з давньоєвр. – З Нами Бог), який сповнює пророцтво: «Оце ж сам Господь дасть вам знак: Ось дівиця зачала і породить сина і дасть йому ім’я Еммануїл» (Іс. 7, 14). Таку іконографію називають Богородиця Втілення або ж Знаку, бо Христос зображений на ній у медальйоні (мов ікона в іконі) на грудях Марії.

«Наше спасіння, що Його Ти зволив дарувати, Спасе, у лоні Діви Ти оселився, її ж Заступницею світу показав; Боже отців наших, благословенний Ти».

Однак найпопулярнішою та найбільш догматичною іконою залишається образ Богородиці Одигітрії (з гр. Οδηγήτρια – Дороговказниця). Ми можемо побачити його у кожній церкві як необхідну частину головного ряду іконостаса, поруч із іконою Христа Пантократора (з гр. – Вседержителя), адже вона наочно вказує нам на Воплочення Божого Сина й містичне поєднання у Його Особі людської та божественної природ. Одна із найдавніших ікон такого типу в Україні зберігається у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького і походить із с. Підгородці на Львівщині (XV ст.). Тут Спас Еммануїл безпосередньо (і так по-людськи) сидить на руці Марії. Водночас бачимо урочистість, з якою Він представлений, немов насправді возсідає на троні; жест Богородиці, яка наче презентує Його світові; поважність, із якою Дитя благословляє Марію, а через неї – цілу Церкву та кожну людину. Це все вказує на Його Божественне походження.

Для західноукраїнського іконопису характерне збагачення цього суворого та беземоційного образу шляхом зображення додаткових елементів: невеликих постатей ангелів (обабіч вгорі), церковних піснеспівців (внизу на обрамленні), старозавітніх пророків (обабіч на обрамленні) із сувоями і символічними атрибутами та батьків Богородиці – Йоакима та Анну (внизу по центру обрамлення). Така іконографія традиційно носить назву Богородиця Одигітрія з Похвалою, адже у праобразах та видіннях праведників Старого Завіту й згодом у творах Отців Церкви образ Марії представлений багатою символічною мовою, «прославою», яка присутня і в тексті молебню: «Радуйся, Пречистая Діво, радуйся цінний скиптре Царя Христа… радуйся, бо ти є Дверима до неба, радуйся неопалимая купина… радуйся, храме Господній, радуйся, горо пресвітлая, радуйся, всіх пристановище, радуйся, світильнику незгасаючий… радуйся, всіх радосте».

«Спаси від небезпеки рабів твоїх, Богородице, бо ми всі після Бога вдаємося до Тебе, як до непорушної Стіни і Заступниці».

Незважаючи на центральне місце Ісуса Христа у християнській культурі, в іконографії вже від ранньохристиянських часів поширився образ Богородиці без Ісуса. Однак Він залишається невидимо присутнім на цих іконах, адже саме до Нього звернені жести Богородиці. Йдеться про вже згадуваний образ Марії у молитві із піднятими догори руками – Оранти. Серед найвідоміших такого типу зображень в українському мистецтві – мозаїка склепіння центральної апсиди Софії Київської (ХІ ст.). Тут, з одного боку, Богородиця представлена як заступниця, що молиться за людство, з іншого боку, – її величний образ презентує собою молитву цілої Церкви, звернену до Бога.

Рідкісними елементами «софіївської» іконографії є багатство золотого асисту на плащі Богородиці, яскравий червоний пояс, за яким зачеплено лентіон (з гр. – рушник для витирання обличчя), широкі поручі на рукавах, які нагадують священичі шати, а також  урочистий золотий підніжок під Її ногами. Монументальна постать Марії у святилищі Софії Київської навіть отримала власну назву «Непорушна Стіна». Їі пов’язують із грецьким текстом, розташованим на дузі склепіння: «Бог серед нього, воно не похитнеться; Бог йому допоможе перед світанком» (Пс. 45,6).

В Софії Київській, як і майже на кожному іконостасі (наприклад, як на іконі із церкви в с. Поляна, XVI ст., яка зберігається в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького), маємо ще один образ Богородиці – заступниці, яка безперервно молиться за людство, – у багатофігурній композиції Деісіс (з гр. – Моління). Тут характерною особливістю іконографії Богородиці є представлення Її постаті у тричвертному повороті до центру, де знаходиться образ Ісуса Христа Пантократора, який на цій іконі найчастіше зображується на троні. Її голова ледь нахилена, а жести висловлюють прохання. З іншого боку до Божого трону приступає Іван Предтеча. Таким чином, подібно як в іконі «Богородиця Одигітрія з Похвалою», ми бачимо єднання у Христі Старого (Іван Предтеча) та Нового (Діва Марія) завітів.

«За всіх Ти молишся. Благая, що з вірою вдаються під могутній Твій покров…».

Звичайно, завершити цей короткий огляд потрібно іконою «Покров Богородиці», адже саме вона ілюструє нам чудесну історичну подію, в якій сила молитви до Богородиці та міць Її заступництва допомогли оборонити місто від руйнування та врятувати людей від неминучої смерті. Але зважаючи на складність історичного та іконографічного матеріалу, пов’язаного із цим сюжетом, пропоную цією найдавнішою в Україні іконою Покрови (Галичина, ХІІІ ст, Національний художній музей України), яка збереглася у нас до сьогодні,  зробити радше вступ до наступної теми наших роздумів про культ Пресвятої Богородиці та його відображення у християнському мистецтві.

Марія Цимбаліста