ВДЯЧНІСТЬ
Хмаринка хмаринці на вушко казала:
– Якби хоч на мить я ватрушкою стала,
Тоді би була найсмачнішою в світі!
Коли ти хмаринка – так важко радіти…
Ватрушка ватрушці жалілась на вушко:
– Чому одні – хмари, а інші – ватрушки?
Чому я по небу не можу летіти?
Коли ти ватрушка, – так важко радіти!
Хмаринка себе несмачною вважає,
Й забула про те, що насправді – літає!
Ватрушці, що в мріях літає у небі,
Ні смаку, ані аромату не треба…
Коли ти цінуєш все те, що вже маєш,
Тоді ти радієш, смакуєш, літаєш!
Наталія Сиротич
ОСІНЬ
Осінь йшла… Чи приходила,
Чи прийшла уже, – кожному як.
Хтось був сонцем, що тільки сходило,
Ну а хтось, – не світив ніяк.
Хтось ніяк, – бо втомився зовсім,
Хтось ніяк, – бо «навіщо це?».
Ну а осінь… А що тут осінь?
Осінь правду несла в лице.
Бо за вікнами дощовими
Із собою кожен один
Віч на віч залишавсь на хвилину,
Чи годину, чи кілька годин…
Кожен бачив усе без тіні, –
Без якихось літніх прикрас, –
Чи дарує своє мерехтіння,
А чи навіть для себе погас…
Кожен згадував істину мудру, –
Що світити ж то треба не так,
Аби бачили всі тебе люди
Й не забули то світло ніяк.
Цього мало, насправді! І осінь
Шаруділа листям своє, –
«Ти світи ще сильніше, ніж досі,
Аби світло не згасло твоє,
Аби в світлі отім й через нього
Хтось уперше, а хтось – в котрий раз
Через тебе побачив Бога, –
І від того ніколи не згас…
Наталія Сиротич
ДОВІРА
Маленьке зернятко, занесене вітром,
Тривожно тремтіло в саду…
– Куди проростати? І вирости звідки? –
Питало розумну сову.
– Я думаю, – південь шукай. Не барися!
Де тепло – отам проростеш!
Та яблуні тут же лякати взялися:
– На південь? Ти там пропадеш!
– Послухай мене! – владно вітер втручався. –
Де я – там і ти, – довіряй!
Струмок гомонів, – «Ні на мить не вагайся,
І біля води проростай!»
– Сам думай і вчися! – заставила блискавка. –
На те маєш голову ти!
А дощ гомонів, – «Не ведися на ризики!
Лиш серцем відчуй, полюби!»
Зернятко зіщулилось, очі заплющило,
Бо страшно вчинити не так!
То заспокоюють, то фарби згущують,
А як воно правильно? Як?
…І раптом прислухалось, просто прислухалось, –
Хтось поруч так тепло мовчав…
Зернятко неначе проснулось, порухалось, –
Його хтось леліяв, гойдав.
– Ти можеш рости і узимку, й весною,
На півдні й на півночі теж…
Ти знай, що я тут, – я завжди з тобою, –
Я там, де ти просто ростеш…
– Ти тут? Ти зі мною? Ти хто? Я не знаю…
– Я тут. – усміхнулась земля…
Й зернятко промовило, горде собою:
– В землі проростатиму я!
«Зберися! Подумай! Порадься зі мною!» –
Не завжди доречні слова.
«Я тут… Я з тобою… Я тут… Я з тобою…» –
Це те, що завжди зігріва!
Наталія Сиротич
