СТВОРІННЯ

Жило собі дивне створіння, –
Що здатність незвичну мало, –
Слова його, наче насіння,
Лиш сказані, – вмить проростали.

Зі слів виростали тюльпани,
Дощі, світлі мрії, здоров’я,
Цілунки з морськими вітрами, –
Якщо говорило з любов’ю.

Та тільки-но злилось створіння, –
Тупало ніжками й плакало, –
Колюче з’являлось коріння,
Й трава та була ніякою.

Із нею враз гордо та швидко
З землі проростали війни,
Хвороби, украдені злитки,
Бур’ян і нещирі обійми…

Спочатку створіння мов гралося, –
«Нехай проростає що хоче!», –
Уранці вже злим прокидалося,
З сумлінням жило неохоче…

Аж якось таки заблукало, –
Бур’ян височів понад хмари!
Створіння на поміч гукало, –
Кричало «За що така кара?»

Незоряне небо озвалося, –
«Само це створило й блукаєш?!
Зі слів твоїх все це узялося, –
Кого ж ти на поміч гукаєш?»

Створіння схилилося вдячно
Й забуті слова шепотіло, –
«Кохаю.., спасибі,.. пробачте,..», –
З любов’ю казало несміло…

І зорі на небі з’явилися, –
І вдома воно опинилося!!!

…Мабуть, , що й в людей так буває, –
Що кажемо, – те проростає,
Що сіємо, – те ми і жнемо,
Як думаєм, – так і живемо…

Наталія Сиротич

 

ПОДРУЖЖЯ

А часом нема, що сказати,
І думка своя не до речі…
І варто обом помовчати
У пледом закутаний вечір.

А часом не треба обіймів,
І поруч іти крок за кроком, –
Буває, що серцю надійно
Й тоді, коли відстань в пів року.

А часом двом не до балансу:
До графіків, черги, «як треба»…
Є дні для скидання баласту,
Є дні, –  «це зроблю замість тебе».

А часом не можна мовчати –
Здаватися милим і чемним…
Як серцю до сліз, до – кричати,
Розмова не буде даремна.

А часом не треба дарунків
За гроші, чи тих, що для фото…
Турботи б лиш зо три пакунки
І зустрічі в дверях з роботи.

А часом не треба, – як люди –
Щоб все, як в усіх, – без обмови…
А треба як в нас, – так, як буде, –
Але, щоб разОм, і з любови.

А часом не треба, як в фільмі,
У книзі, сусідів, журналі…
А треба удвох, і надійно, –
Щоб наше лиш ми будували.

А часом не треба поради
Від когось, хто знає, врятує…
Лиш щиро шукати розради
В молитві, де Бога почуєм.

А часом не треба – «Я сильний!»…
Про слабкість сказати й почути, –
Щоб в крихкості нашій, безсиллі
Всю силу Господню відчути.

І… зовсім не треба без віри,
Любові, надії, смирення…
Довіри не трохи – без міри!
Не сім – сімдесят для прощення!

Наталія Сиротич

 

ОСІНЬ

Осінь йшла… Чи приходила,
Чи прийшла уже, – кожному як.
Хтось був сонцем, що тільки сходило,
Ну а хтось, – не світив ніяк.

Хтось ніяк, – бо втомився зовсім,
Хтось ніяк, – бо «навіщо це?».
Ну а осінь… А що тут осінь?
Осінь правду несла в лице.

Бо за вікнами дощовими
Із собою кожен один
Віч на віч залишавсь на хвилину,
Чи годину, чи кілька годин…

Кожен бачив усе без тіні, –
Без якихось літніх прикрас, –
Чи дарує своє мерехтіння,
А чи навіть для себе погас…

Кожен згадував істину мудру, –
Що світити ж то треба не так,
Аби бачили всі тебе люди
Й не забули то світло ніяк.
Цього мало, насправді! І осінь
Шаруділа листям своє, –
«Ти світи ще сильніше, ніж досі,
Аби світло не згасло твоє,
Аби в світлі отім й через нього
Хтось уперше, а хтось – в котрий раз
Через тебе побачив Бога, –
І від того ніколи не згас…

Наталія Сиротич

 

ПІСЛЯ СВЯТ

Час «після свят» приходив, –
Хтось знов кудись виходив, –
У школи, на роботи,
Де справи і турботи…

Час «після свят» приходив, –
На кухню хтось заходив, –
Щоб готувати знову,
Уже не щось святкове.

Час «після свят» приходив, –
І зміни в світ приводив, –
Нові ідеї, мрії,
Завдання чи події.

Приводив і дивився,
Хто й після свят трудився, –
Не просто мріяв далі,
А тиснув на педалі.

Час «після свят» всміхався, –
Бо знав, що не мінявся.
До свят чи після, – всюди, –
Мінялись тільки люди…

Наталія Сиротич

 

СЛЬОЗИ

І.
Телефон писав есемеси
Друзям й родичам із Одеси,
Із Франківська, Житомира, Львова…
То була добре жвава розмова!
Йшли по вайберу відео й фото
Про сім’ю, вихідні і роботу…
Їх отримував і надсилав,
Радо лайки й вітання приймав!
І контакти його не бідні, –
Там колеги, друзі та рідні…
Добрі звістки любив писати,
Ну і сотню хітів співати!
А звучав голосами різними, –
Діловими, дитячими, грізними.

ІІ.
Добре змалку одне засвоїв, –
«Пам’ятай лиш усюди й завжди, –
Що би ти не вчинив, не накоїв, –
Не заплач, – бережися води!!!
Бо і туга, і відчай, – то сльози,
Ну, а сльози, – зловіща вода,
Що для техніки – справжня загроза,
Отже, – сльози – табу і біда!»
Він слухняним був телефоном,
І покірним сімейним законам,
Тому в часі своєї розпуки
Ні, не плакав, а брав себе в руки!
Правда, швидше тоді розряджався,
І господар його дратувався!
-Так незручно… Ой, вибачте, прошу, –
Промовляв телефон наш хороший, –
Зараз серце своє заряджу я, –
Обіцяю, що знов запрацюю…

ІІІ.
… Так хотілось йому помовчати,
Не дзвонити комусь, не писати,
А лиш просто розплакатись вволю,
Але, – ні, – це він доб’є засвоїв!
…Ну і якось, коли заряджався,
Він не витримав і, – розридався.
Що творилося з ним – сам не знав, –
Просто блимав і гучно пищав…
– Заспокойся! – кричав йому світ, –
Телефону ридати не слід!
Зарядися! Зберись! До роботи!
Нині плачуть лише ідіоти,
Слабаки, неуспішні, невдахи,
Що в кар’єрі зазнали вже краху!..

ІV.

…Але тут телефон стрепенувся,
Бо до нього хтось інший торкнувся, –
Обійняв тепло, ніжно, охоче:
– Можеш плакати скільки захочеш… –
Так цей Майстер його запевняв, –
Сльози – мило душі. Ти не знав?
І веселки без зливи не буде…
Можеш плакати, – так, як і люди…
І недовго ці сльози тривали, –
Може, мить або кілька хвилин.
Руки Майстра його все тримали,
Й телефон відчував, – не один…

V.
Раптом силу відчув, – повно сили, –
Наче тричі його зарядили!
Наче заново він народився!
Наче іншим екраном дивися!
Майстер мило всміхнувся до нього:
– Підеш нині до дому ти свого,
Але знай, – уже матимеш душу, –
Я її вмонтувати ще мушу.
Всі контакти твої видаляю,
Лише кілька імен залишаю, –
Тих, із кими зможеш, як діти,
І поплакати, і порадіти…

VI.
…Ну ж бо, – глянь і собі у кишеню, –
Може, твій телефон із душею?
Й есемеску прислав тобі милу:
«Сльози – це для душі й серця мило…».

Наталія Сиротич