По-моєму, вони взагалі боротися ні з ким не прагнуть. Люблять, просять, дарують, працюють, досягають, пробивають стіни… Й, навіть як падають у розпачі й зневірі, — не борються. Приймають. Чекають. Бо мудрість їхня у стократ більша за прагнення до агресивної боротьби…
…Той хлопчик був школярем із блакитними великими очима й русявим волоссям, що навіть без вітру здіймалося на чубчику. Любив футбол більш з усіх малих «професійних» футболістів двору. Любив і долав тисячі труднощів своїми ноженятами. Аби забити гол, йому недостатньо було просто копнути м’яч. Спочатку носком правої ноги на піску старанно малював півколо, розвертав коліно, що постійно відверталося у протилежну сторону від м’яча, сильно напружував корпус, й давав тілу команду ще хоч трішки розвернутися… І коли це вдавалося, небесні очі сіяли ясніше сонця!
Він би ніколи й нікому навіть не придумав розповідати про свої права, доказувати їх, чи боротися. Якби…
Якби футболісти-напарники хоч один раз замість насмішок чи роздратувань спробували забити гол у той самий надскладний спосіб, що й він…
…Та дівчинка співала. Скрізь. У школі під час уроків мугикала треки з мультфільмів. У транспорті — дорогою до школи — гімн України. І спів той був ніжним, теплим, майже ідеально мелодійно чистим. Хотілося їй, щоб усі люди завжди й скрізь співали. Втім, те мугикання, навпаки, дратувало їх. Бо ми ж, люди, маємо право на різні причини для дратування. Коли дівчинку просили замовкнути, не ображалася. Спочатку довго дивилася на того, хто висловив прохання. На мить ставила спів на паузу. Всміхалася, гладила співрозмовника по плечу, й залазила обличчям у великий шарф, аби продовжити спів зі звукоізоляцією.
Вона б ніколи навіть не придумала розповідати про свої права, доказувати їх чи боротися. Якби…
Якби людей не почав дратувати навіть її звукоізоляційний шарф…
…Той юнак не вмів рахувати. Навіть у свої двадцять плутав десятигривневі купюри зі сотнями. Забував почистити зуби й одягти тепліше взуття. Не пам’ятав жодних образ, тривожних подій, стаціонарних госпіталізацій, які довелося витримати. Пам’ять його мала дивовижний талант стирати все сумне й неприємне. Та ніколи-ніколи не забувати про людей, яких любив. Тим людям телефонував, аби привітати з Днем народження. Завжди знав, скільки їм років! Ба більше, — скільки місяців їхнім новонародженим дітям! Вітав! Бажав! Виливав пригорщі любові зі свого серця! Усміхався. Завжди, скрізь, до кожного всміхався. Навіть як ті «кожні» роздратовано натискали на червону кнопку смартфона, коли висвітлювався його номер.
Він би ніколи навіть не придумав розповідати про свої права, доказувати їх чи боротися. Якби…
Якби люди не почали уникати його уваги й любові. Якби не намагалися стерти талант пам’ятати вибірково найкраще й найсвітліше…
…І от здається мені, що, в Міжнародний день боротьби за права людей з інвалідністю, нам, по-перше, потрібно перестати боротися, а, по-друге, почати бачити, відчувати, називати їх просто людьми…
І нарешті прийняти… Прийняти те, що дефініція «порушення здоров’я зі стійким розладом функцій організму» стосується не лише фізичного чи ментального здоров’я… А, передусім, здоров’я наших душ. Які, якщо демонструють симптоми дратування, уникання, насміхання, осуду, ігнорування ближніх, то потребують термінової допомоги Лікаря!
Аби все суспільство навіки одужало від байдужості! Аби на зміну боротьбі прийшов мир і прийняття…
Наталія Сиротич,
PhD, психолог, фахівець з волонтерства Благодійного фонду «Карітас-Київ»,
член Асоціації дитячих та сімейних психологів України та Української Асоціації Християнської психології