Кошичок.

Був мацюпусіньким, тендітним і сплетеним з любов’ю. Майстер, коли виготовляв його, співав колискові й усміхався крізь вуса. Тепло усміхався. Саме цей кошичок – дарунок для дива, яке на днях з’явилося в пологовому будинку. Звісно, що до Великодня диво ще не виросте настільки, аби втримати цей кошичок, бо матиме всього два місяці. Та всі знатимуть: кошичок є її – найдорожчої дідусевої лялечки.

Дідусь.
Не втиг доплести кошичок – забрали в лікарню. І диво з пологового будинку повернулося у хату без дідуся. Та дідусева любов у тій хаті залишилася. Бо її усім вистачало – тієї любові. Сильної, довірливої, світлої! Такої, що була ліками й розрадою для рідних і односельчан. Зараз та любов – єдині дідусеві ліки. Його серце б’ється нею. І легені дихають нею. Не лише киснем, забезпеченим лікарями…

Кошичок.
Сьогодні відчув особливу тривогу. Бо до Великодня зовсім трохи залишилося. Хто доплете? І чи буде завершеним дарунком?
– Доплету, – почулося, і перед кошичком з’явився Ангел. Світлий, майже прозорий, сяючий.
– Ти вмієш? – трохи засумнівався недоплетений дарунок.
– Вмію, – усміхнувся Ангел, – Я ще й не таке вмію! Я навіть о-о-ось такий камінь можу зрушити з місця! – і Ангел розвів крилами й облетів усю кімнату.
– Такий ве-е-е-еличезний? Ого! – дивувався кошичок, – Я б ніколи не подумав, що ти таке можеш. Ну, не ображайся, але виглядаєш занадто тендітно.
Ангел не ображався. Він взявся доплітати кошичок: майстерно і з колисковими. Кошичок уважно розглядав нового майстра. Стільки всього незвичного було у ньому! І ніяк не міг відважитися запитати, звідки ж і навіщо той превеличезний камінь треба було відкочувати. Бо у них в селі ніби немає таких каменюк.
– Від гробу Господнього, – прошепотів Ангел кошичкові , – Відкотив, щоб усі побачили, що Христос Воскрес!
Кошичок зрозумів: Ангел чує всі його думки. Почав говорив сміливіше:
– Ти – той Ангел, що був біля Господнього гробу? Той Ангел-помічник? Ангел-герой? Ого!
Ангел кивнув головою:
– А ще я сьогодні відкотив каменюку з грудей твого майстра. Тепер він може дихати сам! Все буде добре!
Кошичок від невимовної радості застрибав у руках Ангела. І засіяв ясніше від сонця:
– О Боже! Він повернеться з лікарні? Він побачить онучку?

Онучка.
Уже полюбила свою домівку і навчилася усміхатися. Відчувала, що не з усіма знайома. Що є той, хто має огорнути її дуже сильною любов’ю. Для кого вона особлива й очікувана. І навіть якщо дорослі думають, що немовлята не розуміють, що таке пандемія, вірус і хвороба, то вони помиляються. Бо вона знала й розуміла все. І про кошичок знала. І про те, що в хаті бракує безмежно доброї вусатої Любові…

Дідусь.
Повернувся з лікарні. Обіймав усіх поглядом і плакав. Не від болю. Від радості. Та коли хтось запитував про його біль чи самопочуття, одразу казав: «Яке ж то щастя, що ви усі здорові!». День просидів біля свого дива. З дивом на руках. І сльозами на очах. Сльозами радості. А ввечері добрався до кошичка. Доплетеного, завершеного. Узяв малого в руки і вийшов на подвір’я. Дихати. Тепер він часто виходив дихати. Казав, що то велике багатство – мати стільки повітря, яке можна вдихати. Що то скарб і Божий дарунок, якого не цінуємо. То ж тепер щовечора з дідусем дихав на подвір’ї і кошичок.

Кошичок.
Може, комусь здасться це хвалькуватістю, та сьогодні він таки був найкрасивішим! Великі й поважні кошики ледь помітно визирали на його фоні. А він стояв по центру стіни, під самісіньким екраном телевізора! За своє коротке життя кошичок ще не пам’ятав настільки щасливого дня! Уся сім’я була разом. З дідусем. Усі дихали! На повні груди! Усміхалися.
«Христос воскрес! Воістину воскрес!», – лунало з екрану телевізора. То була Літургія, і дідусь попросив кошичка бути особливо уважним. А ще – слідкувати за онучкою. За її безпекою і міцним сном. Біля неї на ліжечку сидів Ангел. Той самий, що доплів його. І що камінь відкотив від гробу Господнього. І дідусю поміг дихати самостійно. Ангел, якого бачив тільки кошичок.
– Дякую, – прошепотів кошичок до Ангела, – ти справді дуже сильний!
Ангел підлетів угору і рясно освятив усі кошики, що стояли в кімнаті.
Кошичок відчув, що зберігає в собі тепер не просто паску, а якийсь особливий скарб. Скарб, повний здоров’я, благословення, радості, любові. Такої ж сильної, як дідусева.

Дідусь.
Поворушив вусами і сказав:
– Ну ось і посвятили! Сідаймо до столу, дорогі мої! Христос Воскрес! Воістину Воскрес!
А тоді пригорнув до себе Ангела й прошепотів:
– Дякую тобі за цей прекрасний Великдень!

Кошичок.
Зрозумів, що дідусь також бачить Ангела. І знає усе про нього. Про те, що то саме він відкотив камінь від гробу Господнього. Що то він забрав камінь з дідусевих грудей. Що то він доплів кошичок.
«Думаю, ти теж бачиш Ангела…», – підморгнув кошичок до онучки. Тепер він стояв дуже близько біля ліжечка малечі і знав, що назавжди буде її улюбленим кошичком.

Наталія Сиротич