Перед лицем такої відповідальності немічна людина має тільки одне джерело потрібної сили – Господа Бога. Церковні настоятелі та миряни бажали б, щоб кожен священик був водночас здібним адміністратором, господарем, організатором, добрим катехитом та вчителем, промовцем, співаком, діячем, вмілим провідником різних прицерковних товариств. Було б добре, якщо б так справді було, однак це нереально, щоб в одній особі поєднувалися всі ці прикмети. Кожний священик, як і кожна людина, має певні таланти, які слугують йому для того, щоб він був добрим душпастирем. Однак є одна прикмета, без якої священик не може бути собою: він мусить бути чоловіком Божим. Ця риса є плодом не якогось природного таланту, а постійної та усердної молитви. В усьому, що робить священик, повірені його духовній опіці люди мусять відчути діяння Божої благодаті. Інакше він залишається тільки добрим працівником, але не справжнім священиком.

Священнослужитель близький кожній особі у своїй громаді, він відкритий до спілкування, особливо з молодими членами громади, старається, щоб через прицерковні братства та товариства краще здійснювати християнське життя. Що вже й казати про катехизацію, про поглиблення розуміння віри у громаді, чи то з боку дорослих, молоді та дітей.

Дано в Києві 1/14 січня 2009 р. Б. при соборі Воскресіння Христового