ВИТЯГ З КАТЕХИЗМУ УГКЦ “ХРИСТОС – НАША ПАСХА”:

178   Від сотворення світу Бог присутній у творінні Своєю благодаттю. «У Ньому бо живемо, рухаємося й існуєм» (Ді. 17, 28). Бог об’являв Себе людям поступово аж до «повноти» часів: «Якже сповнився час, Бог послав Свого Сина» (Гл. 4, 4). Син Божий – «Слово Отця» – об’являє світові Отця: «Хто Мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9); «Я в Отці, й Отець у Мені» (Йо. 14, 11). Він є Бог: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Йо. 1, 1).

ення Сина Божого відбулося, згідно з Божим задумом – у «повноті часу» (див. Гл. 4, 4). Народження Сина Божого стало осердям історії людства, об’явивши, як «Бог полюбив світ» (пор. Йо. 3, 16). Єднання Бога з творінням у воплоченні є справжнім «умаленням» Бога (грецькою – кенозис): «Він [Христос], існуючи в Божій природі, […] применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Флп. 2, 6-7). Христос прийняв «вигляд слуги» без скверни гріха, «звеличуючи людське і не применшуючи божественного[1]». У єднанні божественного і людського «Слово стало досяжним, Невидимий – видимим, до Недоторканного можна доторкнутися, Позачасовий увійшов у час, Син Божий став сином людським[2]!».

[1] Пор. Лев Великий, Лист 28. До Флавіана, єпископа Константинопільського, 3.

[2] Григорій Богослов, Слово 38 на Богоявлення чи на Різдво Спасителя, 2; 13.

180          Святий Григорій Ніський навчає, що «применшення Бога є виявом Його сили, для якої в умаленні нема жодної перешкоди, навіть щодо Його природи[1]». В «умаленні» Бога «Слово стало тілом і наблизилося до нас, прийнявши наше тіло і кров[2]»; у Йордані безгрішний Син Божий прийняв хрещення, як грішник; за Понтія Пилата був засуджений з розбійниками; розп’яттям зійшов у безодню людських страждань і смерті, щоби в «аді», тобто «країні мертвих» – знайти першого Адама (людину).

[1] Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 24.

[2] Кирило Олександрійський, Анатематизми, 5.

181 Бог стає співобразним з нами – стає як людина, щоб зробити нас співобразними зі Собою (пор. Флп. 2, 7). В умаленні Син Божий зійшов до аду і, знайшовши Адама, дарував людині прощення гріхів, участь у Божій природі та вічне життя. «Слово стало людиною, щоб ми досягли обожествлення[1]». Людина, «в Адамі» зведена намовою змія, намарне прагнула «стати як Бог» власними силами (див. Бут. 3, 5). «Був обманутий колись Адам, бо запрагнув бути богом, і не став. Людиною став Бог, щоб Адама зробити богом[2]». Людина «у Христі» через уподібнення до Бога дійсно може «стати як Бог»: «Нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4).

[1] Атанасій Великий, Бесіда про воплочення Слова, 54.

[2] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, субота, вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

182 Воплочення Сина Божого – це відвічний божественний задум про спасіння: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Саме любов до людини – Його «чоловіколюб’я» (грецькою – філантропія) – стала причиною приходу Бога у світ. Гріхопадіння людини не зупинило Божої любові: «Ти дуже полюбив мене – Свого ворога, дивним применшенням зійшов на землю і, бувши на висоті пречистої Твоєї слави, Ти прославив раніше безчесного[1]».

[1] Октоїх, глас 8, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4.

183 У воплоченні Христос поєднав божественну і людську природи: «Повчаємо сповідувати одного й того ж самого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, єдиносущного Отцеві по божеству, і того ж самого, єдиносущного з нами по людськості, у двох єствах незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаваного, не на дві особи розсіченого чи розділеного, але одного й того ж Сина і єдинородного Бога-Слова, Господа Ісуса Христа[1]». Христос – правдивий Бог і правдивий чоловік: «Як людина [Христос] зростав у материнському лоні, – але як Бог вийшов із нього, не пошкодивши дівичості; як людина [Він] був годований материнським молоком, – але як Бог звелів ангелам із пастирями співати «Слава у вишніх Богові»; як людина Він був сповитий пеленами, – але як Бог зіркою вів мудреців; як людина Він лежав у яслах, – але як Богові поклонились Йому рукотворні єгипетські боги[2]».

[1] Халкедонський Собор, Орос.

[2] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

184 Господь Бог обрав Діву Марію з Назарету та через архангела Гавриїла звістив їй, що вона стане матір’ю Сина Божого: «Ось ти зачнеш у лоні, й вродиш сина, й даси йому ім’я Ісус. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься» (Лк. 1, 31). Висловивши свою згоду: «Ось я Господня слугиня: нехай зі мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1, 38), – Марія дарує себе Богові, а Дух Святий сходить на неї й сила Всевишнього її отінює (пор. Лк. 1, 35). «Ми сповідуємо Пресвяту Діву Богородицею, і це тому, що воплотився і став чоловіком Бог-Логос[1]».

[1] Ефеський Собор, Грамота примирення.

185 Церковне Передання, зіставляючи Марію з Євою, висвітлює згоду Діви Марії на тлі «незгоди» праматері Єви: «Єва – мати всього живого, Марія (нова Єва) – Мати Джерела життя; Єва втратила життя (смертю померла), Марія прийняла і подарувала Життя, яке у воскресінні перемогло смерть; Єва послухала змія і втратила рай для людства, Марія послухала Бога й повернула рай у Христі; Адам був перед Євою, Марія – нова Єва – була перед новим Адамом – Христом[1]». «Коли Марія заспівала пісню про Того, Кого народила, її голос почула Єва, котра в муках родила дітей. Сповнена радості, закликала до Адама: “Яка новина залунала в моїх вухах! Діва народила Спасителя – Відкуплення прокляття; самі її слова поклали край моєму стражданню, а її Дитя вже поранило того, хто зранив мене. Її з давен-давна прорік син Амоса і корінь Єссея, що видав для мене галузку, – з неї споживу плід, щоб більше не вмерти, – вона благодатна[2]!”».

[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, ІІІ, 22, 4.

[2] Роман Солодкоспівець, Гимн другий на Різдво, 3.

186   Зачаття Божого Сина в лоні Діви є сповненням пророцтва Ісаї: «Оце ж Сам Господь дасть вам знак: Ось дівиця зачала» (Іс. 7, 14). Цей знак Церква споглядає в іконі «Знамення Богородиці»: Син Божий оселяється в дівичому лоні; Діва Марія, здійнявши руки (а в її особі – Церква), молитовно споглядає Дитя, до часу приховане від зовнішнього світу.
187 Церква Христова, навчаючи про таїнство воплочення, наголошує на Особі Того, Кого Марія, зачавши, породила. Тому на Ефеському соборі 431 року Марію було торжественно проголошено «Богородицею» (грецькою – Теотокос). «У цьому імені поміщене все таїнство Воплочення[1]». Титул «Богородиця» означає, що від Діви народився в тілі і став людиною Споконвічний Син Божий. «Від Богородиці Ісус прийняв єдиносущну з нами плоть[2]». Цю єдиносущність церковне Передання виражає, зокрема, на іконі «Умилення» в обіймах Матері і Сина.

[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 12.

[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 12.

188 Літургійна традиція Церкви величає Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну і Славну Владичицю Богородицю «чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів» – найвищих ангельських чинів, і оспівує її «святе різдво… і непорочне зачаття[1]». Чистотою та пренепорочністю Богородиця перевищує все видиме й невидиме творіння і водночас належить до людського роду, поширеного від Адама і зібраного в Божому Сині[2]. Безсіменним зачаттям у лоні Пресвятої Богородиці Син Божий, «прийнявши в Себе древнє творіння[3]», «показав нове народження[4]», доконане з благовоління Божого та згоди Діви Марії.

[1] Мінея, Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (8/21 вересня), утреня, канон другий, пісня 6.

[2] Пор. Іриней Ліонський, Проти єресей, ІІІ, 22, 3.

[3] Іриней Ліонський, Проти єресей, ІV, 23, 4.

[4] Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 1, 3.

189 У богоматеринстві Церква споглядає і таїнство дівицтва Марії, величаючи її «Приснодівою». Латеранський собор 649 року сповідує «приснодівство» як дівицтво перед, під час і після народження Христа. «Ти перед Різдвом – Діва, і в Різдві – Діва, і по Різдві дальше пробуваєш Діва[1]». Під дівицтвом Богородиці Церква розуміє її ціломудреність, тобто цілість сповненої благодаті особи, у якій гармонійно поєднані тілесні і духовні устремління у звершенні Божого покликання. Її дівицтво – це дівицтво «ума, душі і тіла[2]». Церковна іконографія символічно зображує дівицтво Марії зірками на її чолі і раменах. Дівичою і нетлінною була смерть Марії, названа Церквою Успенням. Марія, «плоттю уснувши», була Своїм Сином «пробуджена» до життя у славі: «Переставилася до життя, бувши Матір’ю Життя[3]». Господь прославив душу і тіло Марії – першої обожествленої з-поміж людського роду.

[1] Октоїх, глас 7, неділя, Воскресний богородичний.

[2] Йоан Дамаскин, Гомілія перша на Різдво Богородиці, 9 і 5.

[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар празника.

190 Церква святкує пришестя Сина Божого у світ празником Різдва Христового. Про народження Христа ангел Господній звіщає пастухам: «Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь» (Лк. 2, 11). Отці Церкви оспівували Різдвяну ніч як день радості та миру: «Сьогодні Багатий збіднів для нашого спасіння… Сьогодні ми сподобились дару, про який не просили… Сьогодні відчинилися небесні брами для наших молитов… Сьогодні Божество вдягнулося в людину, щоб людина прикрасилася Божеством[1]».

[1] Ісаак Сирієць, Гомілія на Різдво.

191 За літургійними текстами, народження Дитяти «без отця з матері[1]» є здійсненням пророцтва Даниїла про камінь, відсічений від скелі без допомоги руки (див. Дан. 2, 45). У воплоченні Син Божий «вийшов з лона Отця і невимовним умаленням нашу нужденність прийняв[2]». Він стає Тим, Ким не був, тобто людиною, через Пресвяту Богородицю – «світлу хмару, вагітну дощем небесним, що несеться нині понад землею, щоб її зросити й напоїти[3]».

[1] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва друга.

[2] Мінея, Неділя перед Різдвом Христовим, Святих Отців, утреня, другий сідальний.

[3] Пор. Мінея, Неділя перед Різдвом Христовим. Святих Отців, утреня, стихира на хвалитних.

192 У народженні Ісуса «весна благодаті… перемагає зиму безбожності[1]». Різдво є провісником Пасхи. Ясла розуміємо як знак гробу Господнього, а покладання Дитяти до ясел – як прообраз покладання Христа до гробу. Миро, принесене мудрецями, вже є помазанням на майбутній похорон.

[1] Мінея, Неділя перед Різдвом Христовим, Святих Отців , утреня, стихира на хвалитних.

193   Як співаємо в богослужіннях Різдва Христового, у воплоченні Бог-Слово зволив обмежити Себе в часі: «Безначальне Слово таємничим чином прийняло початок», та в просторі: «Невмістимий обмежується плоттю». Христос прийняв смирення дитинства на противагу обраному Адамом самовивищенню. Коли Діва прийняла у своє лоно Боже Слово, то її лоно стало мисленним раєм – місцем зустрічі Бога і людини. Ягниця виносила великого Пастиря у своєму лоні, а тоді у вертепі від Діви зацвіло «Дерево життя» – Христос. Розділення між людиною і Богом, між землею і небом тепер усунене, про що небо звістило землю «устами зірки» і «собором зірок» – ангелів. Сам вертеп набуває значення царської палати, а ясла – царського престолу. Ісуса пов’язують пеленами для розв’язання людства від узів гріхів. Упалий раніше царський образ людини відновлюється аж до його повноти у воскресінні.

194   Виконуючи указ римського кесаря про перепис населення імперії, Йосиф, який був із роду Давидового, вирушив із Марією до Вифлеєму – рідного міста царя Давида, щоб записатися в книги перепису. Там, у Вифлеємі Юдейському, у вертепі Марія народила Дитя (див. Лк. 2, 1). Здійснилися слова пророків про Месію, сина Давидового, Який вийде з Вифлеєму (див. Міх. 5, 1). Йосиф, за словом ангела Господнього, дає Дитині ім’я Ісус, тобто «Бог спасає», «бо Він спасе людей Своїх від гріхів їхніх» (пор. Мт. 1, 21). До Новонародженого прийшли і пастухи (див. Лк. 2, 15-18), і мудреці зі Сходу (див. Мт. 2, 1-11). Поклін мудреців – представників усього людства – вказує на вселенський характер спасіння, дарованого Богом-Отцем у Сині Божому всім народам землі.

195 Творіння радісно вітає Бога в тілі, принісши дари Дитяті: ангели – спів, небо – зірку, мудреці – золото, ладан і миро, пастирі – подив, земля – вертеп, пустеля – ясла, людство – Матір Діву. Таїнство Різдва – входження Бога в людську історію – триває і сьогодні: «Нині Бог прийшов на землю, людина ж на небо вийшла[1]».

[1] Мінея, Різдво Господа нашого Ісуса Христа (25 грудня/7 січня) , Велике повечір’я, стихира на литії.

196   У нашій церковній традиції особливо вшановується Навечір’я Різдва, яке називається Свят-вечором. Кожна домівка стає «сімейним Вифлеємом»: на столі, символі ясел, під обрус кладуть сіно, а на обрус – просфору – символ Дитятка Ісуса. Поруч із просфорою ставлять і запалюють свічку – символ Вифлеємської зірки. Родина збирається навколо столу, щоб молитовно віддати шану воплоченому Синові Божому пісною вечерею. Вірні колядують, двері домівок гостинно відчинені для всіх, що величають Різдво Христове. Вершиною святкування Різдва є урочисте богослужіння, на яке збираються всі парафіяни. Євхаристійна Вечеря на Божественній Літургії увінчує вечерю родинну.

 

КОМЕНТАР: