У Церкві від початку її існування були різні форми словесного апостоляту: керигма-благовіствування, євангелізація, проповідь, навчання, екзорти-поучення, літургія, богослов’я і катехиза. Практичне і просте означення катехизи подав Святіший Отець Іван Павло II: «Катехиза – це виховання у вірі, яке включає навчання християнської науки, поданої органічно і систематично, щоб увести в повноту християнського життя».

На основі цього можна легко пояснити значення поняття «Катехизм». Це писемний твір Церкви з текстом-змістом катехизи у її систематичній і дидактичній формі для виховання і навчання правд віри і Божого слова, щоб стати християнином. Останні слова цього означення належать слузі Божому Митрополиту Андрею, який у 1899 році писав:

«Дбайте, щоб знали катехизм і жили за його вказівками… будьте християнами у повнім значенні того слова».

Подібно висловився Папа Пій XI в 1929 році: «Властива і безпосередня мета християнського виховання – у співпраці з Божою ласкою виховати досконалого християнина».

Катехизм – це один з найважливіших творів Церкви, а не звичайний підручник для «навчання» релігії.

Ця книга має довгу історію. Попередниками Катехизму були деякі християнські твори апостольських часів і періоду отців Церкви. До них, зокрема, належав Символ віри (у різних варіантах), які слугували основою для проповідей і визнання віри тими, хто готувався до хрещення. Тоді було важливо у короткій і зрозумілій формі викласти те, в що віримо (Пресвята Трійця, Триєдиний Бог, сотворения і спасенне діло Ісуса Христа, Його Воскресіння і життя через Його Хрещення). Текст Символу віри вручали під час хрещення. Крім того, його рецитували під час Літургії.

Першим апостольським Катехизмом був твір «Дідахе». Отець Василь Лаба називає його «малим підручником» для релігійного навчання. «Дідахе» – це важливий твір Церкви, який вчить, чи, радше, виховує, подаючи вказівки, як жити по- християнськи. Хоча у цьому творі не подані елементи віри, але під час опису літургійних чинностей згадані елементи Символу віри. Аналізуючи книгу Діяння апостолів і послання апостолів, можна зрозуміти, що Церква вимагала від кандидатів до хрещення знання таїнства віри, християнських рис та християнської поведінки в щоденному житті.

Апостольські катехизми були корисні і для проповідників, і для слухачів. У цьому можна пересвідчитися, прочитавши першу главу Першого послання до Тимотея св. Павла. П-У століття – це золота доба катехизи, яка дала святих християн.

Слід згадати, що справжнім Катехизмом на Сході був збірник лекцій (катехиз) великого вихователя і катехита Кирила Єрусалимського (315-386). До цього збірника входить 23 лекції, з них 18 – для тих, що готувалися до хрещення, і 5 – для неофітів. Вони написані легким, переконливим і повчальним стилем. Наведемо приклад:

«Добре зважте, що означає для вас час для садіння дерев. Якщо не зрушимо землі, не копатимемо глибоко і не посадимо добре тепер, як зможемо пізніше це виправити? Думайте про катехизу як про будову будинку».

Святий Григорій Ніський, молодший брат св. Василія (335-394), залишив написаний біля 365 року твір «Велика Катехиза». Його перше речення звучить так:

«Для тих, що поставлені для таїнства віри, катехиза є необхідною, бо Церква росте, збільшена відкупленими, подаючи зголошеним невірним слова навчання гідні віри».

На Заході таким знаменитим катехитом був св. Августин (354-430), який написав Катехизм для простих людей. Уподовж багатьох століть цьому творові надавали мало уваги, бо передавання науки віри і слів спасіння відбувалися без усвідомлення, що центром нашої катехизи має бути Христос і любов, а сама катехиза має бути радістю! Твір вартий того, щоб його перекласти нашою мовою.

Коли хрещення стало масовим, підготовка до нього стала менш суворою і грунтовною, а відтак і занепала. Почали поширюватися різні єресі, з’являлися богословські твори, полеміка, а водночас занепадали проповіді і передавання об’явленого Божого слова з вихованням у ньому. Так була започаткована схоластика зі своїми богословськими школами.

Праця над передаванням скарбу віри почала відновлюватися в XV столітті з появою катехизмів на Заході.

На Сході роль катехизмів виконували Літургія (завжди), після іконоборства (726-843) – ікони й іконостас, літургійний календар (представляв історію спасіння), церковні події, Життя Святих, літургійна символіка, народні релігійні звичаї, які практикувалися в родинній школі.

Щодо останньої, то, за словами св. Івана Золотоустого, вона була малою Церквою. Про неї згадував і наш геніальний Тарас Шевченко у творі «Подражаніє 11 псалму», кажучи, що Господь говорить своїм закованим, убогим, жебракам: «Я на сторожі коло їх поставлю слово», бо сам виховувався на Псалтирі, який читав за звичаєм над мертвими і слухав свого письменного діда, коли той читав дядькам Мінею в неділі і свята в родиннім колі – в сімейній малій Церкві.

Датою народження Катехизму вважають 1529 рік. Його упорядкував Мартин Лютер (1483-1546). Його зміст, структура та оформлення були якісними, зручними для читачів. Це вигідно відрізняло Катехизм Лютера від його попередників, які здебільшого мали полемічний характер і радше породжували сумніви, ніж вчили.

Лютер був добрим душпастирем і проповідником, він бачив великі духовні потреби народу. Він створив свій Катехизм з метою виховувати людей у вірі, подаючи основні Божі правди віри для християнського життя. Автор поділив книжку на три частини: «Gebot», «Glaube», «Gebet». У такому поділі він не був новатором. Такі назви вживав св. Тома Аквінський у своїх проповідях у Неаполі. Цей поділ був збережений у пізніших католицьких і протестантських катехизмах, щоправда, у нього вносили певні зміни та робили доповнення. У 1537 році слідом за Лютером такий поділ використовує Й. Кальвін: «Про людину і її гріх», «Про закон» (заповіді), «Про віру», «Про молитву», «Про два Таїнства» (Хрещення і Євхаристію).

Майже одночасно з виданнями протестантських катехизмів в Німеччині побачили світ декілька католицьких катехизмів. Автором найважливішого і найкращого з них був єзуїт Петро Канізій (1521-1597). У 1555 році його праця вийшла у формі запитань і відповідей з поділом на такі розділи: «Про віру» (Символ віри), «Про надію» («Отче наш»), «Про любов» (Заповіді), «Про Таїнства» (сім Святих Таїнств), «Про добрі діла». Слідом за Канізієм пішов італієць Роберт Белярмін та іспанці Астете й Ріпальда. Тридентійський Собор (1545-1563) завершив ці перші видання своїм Катехизмом, що вийшов у Римі 1566 року і відомий з кількома назвами: «Тридентійський Катехизм», «Катехизм для парохів», «Римський Катехизм», «Катехизм Пія V». Цей Катехизм був адресований парохам. Він поділений на чотири частини, які збережені у сучасному Катехизмі Католицької Церкви, виданому 1992 року Папою Іваном Павлом П.

На добу катехизмів припали численні політичні, економічні, культурні, релігійні та еклезіальні заворушення і кризи в Європі. Умова обов’язкового шкільництва, поставлена на початку XIX ст., зумовила пристосування катехизмів до «знаків часу». І в 1847 році з’являється Катехизм єзуїта Дегарба, що завдяки своїй структурі і своєму стилю витісняє Катехизм Петра Канізія. Катехизми із суворо стилізованими запитання і відповідями для виучування напам’ять відійшли у минуле. З розвитком педагогічних наук потрібно було вносити зміни, досліджувати Біблію, історію спасіння, Літургію тощо. За Дегабоврім віщанням починають з’являтися нові катехизми (здебільшого в Німеччині). Результатом тривалої підготовки стає Катехизм німецького єпископату (1952-1955), який викликав чимале зацікавлення в міжнародних катехитичних колах. Тоді виникла ідея одного Катехизму для всіх єпархій, який був би цікавим для читання завдяки розповідному стилю, біблійним темам, привабливому ілюструванню. Постфидентійські катехизми були скеровані на точне збереження віри, усунення єресей і помилок, які з’явилися в богослов’ї.

Катехизми, видані після Другого Ватиканського Собору, успішно пояснюють і проголошують віру з допомогою нових дидактичних засобів, ілюструючи її, щоб, за словами св. Павла, Христос «вообразився, зобразився, відобразився в душах наших» (див. Гал. 4, 19). Собор працював чотири роки не над реформуванням минулого Церкви, не над засуджуванням помилок чи єресей останніх століть: він хотів представити новому світові велич, красу, силу, потребу і велике значення правд віри і Христової благовісті для людства, що вступило на нову дорогу свого життя, поступу і технологічного розвитку в напрямі до свого вічного призначення.

Одразу після Собору, в жовтні 1966 року, з’явився відомий голландський Катехизм з назвою «Новий Катехизм», який почали готувати вже 1956 року, перед Собором. Його укладачами були голландські й бельгійські богослови (деякі з них брали активну участь у Соборі). Голландський Катехизм є par excellence христоцентричним і поділяється на такі частини: «Прихід Христа і Його благовість в історії людства», «Дорога до Христа», «Життя Христа», «Христова дорога – Церква – гріх – спасіння», «Зустріч з Триєдиним Богом у вічності». Підготовка Катехизму проходила в Катехитичному інституті, ректором якого був о. Блесс. Це перший Катехизм, з якого може скористати сучасна людина. Після його появи у Римі було знайдено чимало хиб і прогалин. І через три роки у перше видання було внесено поправки, проте водночас визнано його «подивугідний літургійний і біблійний характер». Катехизм дістав визнання за «високу якість» від найвищої влади Церкви і визначних богословів та катехитів.

Стиль і методи голландського Катехизму почали наслідувати в Європі і Америці. У Німеччині в 1973 році з’явився перший «екуменічний» Катехизм, який називався «Glaubensbuch. Der Gemeinsame Christliche Glaube» (англійською мовою цю назву переклали так: «The common Catechism»). Його уклала група католицьких і протестантських богословів Німеччини. Він мав оригінальний поділ і був цікавим за способом викладу.

У XX столітті вийшло багато катехизмів. Видання різних місцевих і помісних Церков містили значні відмінності. У зв’язку з цим виникла потреба створити загальний Катехизм, у якому було б зібрано все те, що ми називаємо скарбом віри, об’явленим Божим словом, переданим Ісусом Христом для проголошування всім народам світу усіх часів. Ініціативу щодо цього виявив Другий Ватиканський Собор, що вважав за потрібне «відновити мислення, активність, звичаї і моральні сили, радості і надії». Плодом цього став перший Катехизм Католицької Церкви, авторами якого були: єпископат Католицької Церкви, визначні катехити, працівники катехитичних інститутів. Цей Катехизм побачив світ 11 жовтня 1992 року. За словами Папи Івана Павла П, він створений не для того, щоб замінити досі апробовані катехизми помісних і локальних Церков, а щоб сприяти створенню нових місцевих катехизмів, які враховуватимуть різноманітні обставини і культури, дбаючи водночас про збереження єдності віри і вірності католицькому вченню.

Вищевикладений у скороченому вигляді матеріал про історію катехизмів усієї Христової Церкви допоможе нам побачити наше місце в цій історії українських катехизмів. Воно скромне, але помітне.

Як було сказано, вже на початку існування Церкви робилися спроби створити катехитичний нарис, який поряд зі Святим Письмом подавав би те, що належало прийняти вірою. Це потрібно було для приготування катехуменів до хрещення. Символ віри і молитва «Отче наш» увійшли в Літургію Церкви, яка творилася і росла. Першими катехизмами були Святе Письмо, Літургія і твори поапостольських часів.

Наші предки, прийнявши християнство, полюбили читати книги. До цього заохочували літописи та «Изборник 1076 року», який був своєрідним катехитичним твором княжої доби. Катехитичний характер має і короткий твір Новгородського єпископа Луки з Києва, датованим 1040 роком. Він поділений на такі розділи: «Віра і Трійця», «Значення молитви», «Заповідь любові», «Важливіші чесноти християнського життя», «Божі Заповіді». Проповідник, який послуговувався тим виданням, знав, як розвинути і пояснити цю схему. Повергаючись до праці «Изборник 1076 року», який декілька століть служив нашим предкам як практичний Катехизм, вкажемо, що в ньому висвітлені такі самі теми.

У середньовіччі ж на Заході, так і в нас до кінця XVI століття не було шкільної катехизи і катехизмів. В нас катехитами часто ставали дяки, які були грамотні, але їхнє навчання Божого Слова і науки було слабке, та й сама їх поведінка не завжди була християнською. Катехизою була Літургія, літургійний рік, а катехизмами слугували іконостас, ікони та обряд. На Заході процес катехизації ускладнювала латинська мова (простолюддя було неграмотне). Дещо змінилася ситуація із винаходом друкарства (1436). Друковані книжки (Часослов, Псалтир, Мінея, Ірмологій, Життя Святих) довший час використовувалися для катехизації. На Заході катехитичний рух започаткувала Реформація, у нас – діяльність братств. У їхніх руках був друк літургійних книг (Псалтирів і Требників). Випускаючи книги доволі зрозумілою мовою (старослов’янською), вони спричинилися до розвитку шкіл при церквах. Діяльність братств припадає на ХV-ХVІІ століття, але про так званих «братчиків», які радше займалися господарюванням для церкви і парафій, було відомо раніше (про них згадує «Іпатіївський літопис»). Братства в містах провадили харитативну діяльність і це давало почин практичній катехизі — наслідуванню милосердного самарянина з Христової притчі, особливо під час воєн, які в Україні не припинялися. Наприкінці XVI століття міські братства вели культурно-освітню діяльність, відкривали церковні братські школи, друкарні. Релігійне виховання посідало тоді перше місце.

У XVI столітті зі Заходу поширюються різні впливи реформації, кальвінізму. Це відбувалося здебільшого через купців і аристократів, які знали західні мови. Основною силою у протистоянні латинським і протестантським релігійним впливам були братства, які діяли через свої школи. Особливо активним було Львівське братство (при Успенській церкві). Братства в інших містах брали приклад і робили великий внесок у релігійне виховання, вивчення обряду, «руської віри». Братства уберегли наш народ від протестантської релігійної пропаганди. На Заході реформація дала стимул Католицькій Церкві творити свої катехизми, на наших землях братства разом з Літургією і обрядам захистили нас від протестантизму і всяких інших впливів своєю благодійною діяльністю, своїми школами і друкуванням літургійних книг.

Шлях справжніх катехизмів зі Заходу відкрили у нас протестантська експансія на Схід і впливи польської латинської Церкви. Протестанти рушили з катехизмами Лютера і Кальвіна двома дорогами – північною (на литовські землі і Вільно) й через Краків. У Вільні у кальвінській школі виховувався Велямин Рутський, «колона» нашої злуки з Вселенською Церквою. У Польщі дорогу кальвінізму і протестантизму перегородили єзуїти своїми катехизмами і проповідями.

Наприкінці XVI духовний стан нашої Церкви під Царгородським патріархом був у великому занепаді. Побожний народ не мав належного духовного проводу. Нам загрожували протестантизм, асиміляції, наступ на наш занедбаний обряд, традиційну ідентичність і духовність, занепад проповідництва й катехизації. Латинська Церква в Польщі, до якої нас прилучили несприятливі історичні обставини, перебувала під загрозою протестантських впливів. Протестантські катехизми потроху почали з’являтися і в наших людей. Потрібні були зміни. У 1595 року наша Церква приєдналася до Вселенської Церкви.

Берестейське поєднання активізувало релігійне виховання з допомогою катехизмів. Це особливо виявилося у 1618 році після номінації на єпископа в Полоцьку василіянина Йосафата Кунцевича. Обійнявши архиєрейський престол, він одразу видав для своїх священиків короткий Катехизм, який став взірцем дня пізніших наших катехизмів (від XVII століття до сьогодні). Видання було укладено на латинський зразок і складалося з чотирьох частин, які Йосафат перечислює на початку:

«Перше – визнання Символу віри, друге — спосіб молитися до Бога, третє — знати те, що треба чинити і чого уникати, щоб подобатися Богові, четверте – знати засоби, через які можна осягнути Божу благодать».

А на питання, як це виконати, відповідає:

«Вивчити Символ віри, а далі «Господню молитву», тобто «Отче наш», окрім цього Десять Заповідей і сім Святих Таїнств Церкви».

За змістом він близький до Катехизму Канізія, а від «Тридентійського Катехизму» відрізняється тільки послідовністю тих частин.

Другим дуже важливим і оригінальним Катехизмом української Церкви XVII століття є видання православного київського митрополита Петра Могили «Православна ісповідь віри», яке побачило світ у 1640 році (через двадцять років після виходу Катехизму св. Йосафата). Книга написана тодішньою слов’янською мовою і перекладена латинською та турецькою мовами. У Царгороді були внесені до нього незначні поправки. Він складається з коротких запитань і широких відповідей розповідного стилю [121 запитання про віру («Символ віри»), 63 питання про надію (молитва «Отче наш» і «Блаженства») і 72 питання про любов (чесноти, гріх, заповіді)]. Катехизм Могили не поступається іншим тодішнім катехизмам, а в дечому навіть перевищує їх, зокрема, простим і зрозумілим стилем, частими цитатами зі Святого Письма. Автор сміливо запозичував позитивні моменти від католиків, протестантів і Кальвіна. Могила прагнув укласти добрий Катехизм для України, навіть якщо потрібно було орієнтуватися на західні зразки. Ще раніше він видав «Учительне Євангеліє», яке було корисне для читання і катехизи (уперше його видав у Білорусі в 1569 році Іван Федоров, а в 1555 році – Гедеон Балабан). Це були тексти з поясненнями на неділі і свята (обсяг книжки становив 1077 сторінок). Крім того, Петро Могила видав «Требник», в якому є багато корисного катехитичного матеріалу для навчання про Святі Таїнства та благословення.

Упродовж століть наша Церква послуговувалася своїми першими джерелами катихизи з княжих часів: Псалтирем, Святим Письмом, слуханим під час Святої Літургії чи з інших нагод, Мінеями, Часословом, Требником з іконами і літургійним роком з життями святих, Печерським Патериком. Зокрема це стосувалося сіл, які почали ставати християнськими з XII століття. У них не було шкіл, а тільки стояли церковці. Люди передавали народні звичаї, які Церква намагалася переплести зі Святим Письмом і молитвами на всякі потреби. Народ творив свої легенди, релігійні пісні на побутову тематику щоденного життя, яке ніколи не було без Бога. Популярними були пости, говіння, прощі до відпустових місць та побожні легенди.

У XVIII столітті з прилученням Галичини до Австрії під впливом різних церковних рухів на Заході (патріотичний, біблійний, пасторальний, літургійний, катехитичний) у нашому народі з’явилися нові катехизми, які зазнали певних змін і розвитку. Для прикладу згадаємо Катехизм єпископа М. Левицького, виданий у Перемишлі наприкінці ХУШ століття. Його структура є дещо примітивною. Текст у формі коротких запитань і коротких відповідей поділений на такі розділи: «Про віру», «Про надію» (молитва «Отче наш» – всього одинадцять запитань!), «Про любов» (Божі Заповіді), «Сім Святих Таїнств» (тільки перераховані, без пояснень), «П’ять Церковних Заповідей», «Про гріхи, чесноти, діла милосердя, дари Святого Духа, три сили душі, три вороги душі і три євангельські ради (тільки перераховані)», додаток зі щоденними молитвами і молитвами на різні потреби) і наприкінці для дітей скорочений текст Святої Літургії (за своєю структурою він нагадував молитовник). Написаний він старослов’янськими черенками, народна мова змішана зі старослов’янізмами, запитання – недолугі, непослідовні, іноді примітивні. З кінця ХVIІ століття до нас дійшов ще Катехизм «Народовіщаніє», який завершує часи слабкої катехизи в нелегких унійних обставинах за наявності різних впливів і окупацій. У XIX столітті наша з’єднана Церква почала робити спроби видання власних катехизмів. Йдеться про людей, які вивчали пасторальне богослов’я в Австрії (там намагалися піднести нашу Церкву, зокрема, у відомій колегії «Барбареум» у Відні проходили вишкіл священики нашої Церкви). У Галичині з’явилися переклади західних катехизмів – Петра Канізія (переклад о. І. Гушалевича, 1871 рік), Дегарба (переклад о. А. Торонського; цей священик також переклав Катехизм австрійського єпископату). На Львівському Синоді 1891 року, як і перед тим на Замойському, багато уваги було присвячено катехизації і катехитичним проповідям, але учасники Синоду вдовольнилися різними шкільними катехизмами, які складалися з питань і відповідей. Їх видавали австрійські шкільні власті за їхніми апробатами і шкільними програмами. Наш народ використовував їх ще за польської окупації перед Другою світовою війною.

Оригінальним нашим катехизмом було видання о. Леоніда Лужницького (1923 рік), укладене за святами літургійного року, починаючи від Різдва Богоматері у вересні. В 1925 році з’явився біблійний Катехизм «Біблійні образки» о. С. Біленького [не старослов’янськими черенками, як було у виданні Ставропігійського інституту 1884 року «Історія Біблійна» (з 52 образками і картою Палестини)]. Це й же священник видав через два роки біблійний Катехизм «Християнська католицька наука віри в біблійних оповіданнях». Ці біблійні оповідання вкладені в систему Символу віри. Катехизм гарно ілюстрований, у ньому є додаток зі щоденними молитвами старослов’янською і українською мовами. Це були перші кроки в історії розвитку наших катехизмів.

Біблійна катехиза у нас була забороненою. Отець Ю. Дзерович – учень «старої школи», що визнавала сувору катехизу прецизних питань і відповідей без Біблії (її не можна було учням читати, хоч і не було перекладів) – писав про «Малий Катехизм» о. Рудовича так:

«Видання сего Катехизму спричинило те, що наука релігії опирається навіть у вищих класах вселюдних шкіл на Біблії, через що Катехизм зійшов на підрядне становище, що рішуче не повинне мати місця при навчанні релігії».

Такі думки поширювалися між двома війнами XX століття.

Дуже популярним і авторитетним серед наших священників після першої світової війни був «Католицький народний Катехизм» (Volkskatechismus) Франца Шпіраґо, який переклав о. Ярослав Левицький. Книжка збереглася до наших часів; цікаво написана, хоч і в богословському стилі. А «Малий Катехизм» австрійського єпископату з 1814 року «емігрував» з нашим народом, і його видавали з відповідними змінами у Філадельфії і Йорктоні після Першої світової війни у 30-х роках.

Великий наголос на катехизу робив у своїй душпастирській праці Митрополит Андрей Шептицький (одразу після того, як вступив на архиєрейський престол у Станіславові і Львові). Він був дуже вимогливим до священників-парохів, запровадив катехизу для старших і давав вказівки до укладання катехизмів, бо бачив, що наш народ не знає Божих правд. У школах, як і за австрійської влади, згідно з конкордатом, релігія була обов’язковим предметом, існували програми вивчення Катехизму, однак не легко було ці вимоги реалізувати, оскільки часто священники не були до цього підготовані. У новоствореній Богословській академії у Львові 1928 року було запроваджено кафедру катехитики. Слідом за митрополитом пішло ще дві єпархії – в Перемишлі і Станіславові.

На початку 30-х років минулого століття наш галицький єпископат вирішив видати Катехизм, спільний для наших людей у цілому світі. Книжка мала бути загальною, як у німців (вони працювали над своїм «загальним» катехизмом біля тридцяти років!), виданою на найновіших дидактичних і церковних засадах катехизи. Постанова про видання цього Катехизму була прийнята на конференції в Римі в 1932 році. Єпископи нашої Церкви доручили цю справу хорватському єпископові з Крижевців Діонізієві Няраді. Редакційну комісію очолив єпископ Іван Бучко. Однак проект Няради Комісія відкинула як застарілий. Тоді виданням Катехизму з назвою «Божа наука» зайнявся о. Северин Сапрун. Він вийшов восени 1934 року і довго чекав на апробату польських шкільних властей. Катехизм укладений на основі Символу віри: кожну правду супроводжує розповідь зі Святого Письма і потім «доктринально» доповнюють питання і відповіді, деколи – поучення з Літургії. Можна помітити, що цей Катехизм підготовлений нашвидкуруч. У ньому немає певної системи, а швидше він нагадує катехитичний коментар Символу віри. Польська влада призначила його для навчання релігії в 5-му класі народної школи.

“Божа наука”- це був наш перший «сучасний» катехизм.

Шкода, що не збереглися протоколи засідань єпископату в тій справі: з них можна було б багато дізнатися про стан нашої катехизи упродовж двох минулих століть. Цей Катехизм перевидано в 1946 році в Німеччині для нашої великої еміграції. Катехизм був ілюстрований. Ще раз його перевидав блаженніший Йосиф Сліпий, який не вніс жодних змін, лише додав нові ілюстрації з біблійних подій, а ще в одному виданні – кольорові фотографії зі Святої Землі. Ілюстрації взяті не з нашого іконопису, а запозичені в італійських авторів.

В діаспорі наші люди не брали до уваги цей Катехизм і укладали власні видання (кожне поселення у свій спосіб і за власними можливостями і потребами), копіюючи минулі або місцеві латинські катехизми. В Америці послуговувалися «Великим Катехизмом», виданим на основі балтиморського (американського) Катехизму з малими переробками українською мовою. Інші українські поселення, поступово асимілюючись, почали також друкувати «свої» катехизми мовою тубільців з додатками про рідний обряд і образками літургійного змісту. З’явилися катехизми до Першого Святого Причастя і для дітей. Це були перші спроби укладати катехизми для певного віку читачів. Виданнями катехизмів займалися здебільшого монаші чини – Отці Василіяни і Отці Редемптористи (Йорктон). Поміж інших праць слід відзначити «Католицький Катехизм» о. А. Труха, ЧСВВ (Канада, 1959 рік), о. А. Купіцькога, ЧСВВ (Бразилія, 1964 рік), малі катехизми Отців Редемптористів (за активною участю о. М. Щудда, ЧНІ), переклад «Балтиморського Катехизму», виданий архиепископом Богачевським (Філадельфія), Катехизм «Наша релігія» о. А. Лугового (Канада, 1959 рік) «Тридентійський Катехизм» у перекладі о. М. Любачівського.

Цей неповний список віддзеркалює чималі зусилля і старання нашої Церкви дати своєму народові добрі катехизми. Хоч ми, як показує історія, не мали сприятливих умов і засобів робити це спокійно і ґрунтовно.

о. д-р Іван Музичка

(фрагмент статті, підготовленої для Патріаршої катехитичної комісії)