Відсвяткувавши в останню неділю вересня День катехита, ми вже бачимо у календарі наступний спомин, важливий для формування покликання тих, хто з любов’ю тлумачить та поглиблює християнську віру – це день Зачаття св. Йоана Хрестителя. У його особі від самого початку є і динамізм, і радість цього покликання. Навіть більше – ще ненародженим Предтеча (який народиться, щоб «ходити перед Господом, щоб приготувати йому дорогу») дає декілька підказок щодо можливостей формувати своє життя і служіння (див.: Лк. 1).
Ікона Зачаття Предтечі (фрагмент)
• Радіти і бути тим, ким ти відчуваєш, що маєш бути. Навіть якщо ти ще малий. Йоан ще в лоні св. Єлизавети, відчувши поруч Христа, – виразно зрадів. І так він почав готувати шлях Ісусу, який ще не народився, – саме його радість стала свідченням для Єлизавети, яка тої ж миті «сповнилася Святим Духом».
• Сміливо залишатися собою, обираючи власний шлях служіння. «Та у твоїй родині нема нікого, хто звався б таким ім’ям», – казали Єлизаветі сусіди й родичі. Немає і не треба – кожен має власне ім’я, шлях покликання, підхід до служіння і проголошення Доброї Новини. І святість батьків Предтечі була вже в тому, що вони прийняли сина як дар і можливість стати ближче до Бога, а не як власність, отриману задля реалізації амбіцій.
• Прямувати за руку з Господом. «І справді рука Господня була з ним» – як і з кожним, хто стає на служіння Слова Божого. Катехит покликаний тлумачити християнське вчення, готувати вірних до Святих Таїнств, сприяти їхньому воцерковленню і поглибленню віри. Навчати і виховувати у ній, провадити людей до сопричастя з Богом і церковною спільнотою (див. Катехизм «Христос – наша Пасха», 54). У свободі й радості жити тим, чого навчаєш, неможливо без того, щоб постійно тримати за руку Господа. Так чи інакше, катехизуючи, ми самі зростаємо духовно у діяльності, розвиваємося і дозріваємо як християни. Звісно, якщо виконуємо свою місію щиро і з любов’ю.
• Навертати серця батьків до дітей. Покликання Йоана відкриває те, що батьки можуть схилятися у радісному подиві перед дітьми, а не лише вчити їх і наставляти. Захарія сам був тим, чиє серце навернулося до його сина, хоча спочатку старий бездітний священник не надто повірив ангелу. Але в примусовій тиші, до якої його прирік Божий посланець, швидко все усвідомив. Сучасні батьки (як і катехити) теж не раз потребують навернення у ставленні до дітей. І цього, як виникає з передісторії зачаття Предтечі, не потрібно стидатися.
• Зростати, шануючи дар тиші. «Дитя ж росло й скріплялося на дусі та перебувало в пустині». Катехитичне служіння відкриває не надто популярний сьогодні дар тиші – але це тиша, сповнена Бога. Лише в ній можна вільно мислити, молитися, читати, роздумувати, зростати, відновлюватися після важких занять або непростих ситуацій… Чим швидше приходить саме усвідомлення потреби в тиші, тим більш плідним і осмисленим стає ціле наше життя. А це, властиво, є актуальним поза часом.
Формуючись, зростаючи і практикуючи віру, ми поступово приходимо до мети, висловленої євангелістом Лукою перед тим, як він почав оповідати Теофілу святу історію, – «щоб ти знав стійкість науки, яку ти прийняв». Аби з тою наукою – Христовою Благовістю – ставали стійкішими і ми самі.
ІРИНА МАКСИМЕНКО,
магістр богослів’я, педагог, координаторка навчально-формаційних програм для катехитів і сімейних консультантів у НКЦ «Дерево життя» при Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського (Київ).
