Доповідь с. Орести Боршовської на міжнародній конференції «Християнська педагогіка: системи, досвід, перспективи», м. Львів, 5-6 липня 2019 р. Б.

У році, присвяченому блаженній сестрі Йосафаті Гордашевській, хочемо більше дізнатися про її особу, щоб краще пізнати велич її духовості та зрозуміти, звідки вона черпала натхнення для беззастережного служіння своїм ближнім.

Дитячі та юнацькі роки Михайлини Гордашевської

Блаженна Йосафата Гордашевська народилася 20 листопада 1869 року у м. Львові як п’ята дитина із дев’яти в побожній та убогій українській родині Якова Пукаса та Ксенії Гордашевської. Батько працював столярем-реставратором, мати виховувала дітей та вела невелике господарство. Дівчинка, як і всі інші діти,  була охрещена в греко-католицькому храмі св. апостолів Петра та Павла, який знаходиться на вул. Личаківській. До речі, на цій ж вулиці і проживала родина Пукас-Гордашевських. При хрещенні дівчинці дали ім’я Михайлина.

Про дитячі та юнацькі роки Михайлини Гордашевської знаємо дуже мало, бо й сама вона, коли виросла, майже ніколи про себе нічого не розповідала. Відомо, що ще дитиною вона любила сама ходити до каплиці на Кайзервальді і там у тиші молилася. Найближчою подругою Михайлини була її старша сестра Анна. Малими дівчатами, ймовірно, наслухавшись розповідей про святих отців, що жили в пустелі, сестри втікали в самотні місця і їли там коріння, наслідуючи в такий спосіб пустельників.

У віці шість років батьки віддали Михайлину на навчання в школу св. Антонія до римо-католицьких сестер феліціянок. Є лише згадки, що вона відмінно закінчила середню освіту, але мріяти про вищі студії не могла, оскільки родина була неспроможна їх оплатити. Тому Михайлина пішла працювати в магазин школи, щоб допомогти своїм батькам утримувати численну родину.

1888 рік був визначальним у житті Михайлини. В цьому році вона взяла участь у реколекціях під проводом монаха-священника Єремії Ломницького у монастирській церкві св. Онуфрія у Львові. Від того періоду він став її сповідником і духовним провідником. Молода дівчина почала вести глибше духовне життя, стала активною парафіянкою цієї церкви та членом братства св. Онуфрія, яке мало на меті дбати про красу Храму (доглядати за хоругвами, співати на богослужіннях, поширювати релігійні книжки).

Початок богопосвяченого життя сестри Йосафати

Бажаючи своє життя віддати Богу, рік після цих реколекцій Михайлина отримала від отця Єремії дозвіл скласти приватний обіт чистоти, який відновила наступного року, а у 1891 році – склала ще на три роки. Тоді ж вона розповіла отцю про своє бажання вступити до монастиря сестер василіянок.

Не менш важливим і вирішальним поворотом в її житті був кінець травня 1891 року. Саме в цей час її духовний провідник о. Ломницький запропонував Михайлині не вступати до сестер василіянок, а стати першою сестрою та настоятелькою нового згромадження, яке він разом з єпархіальним священником о. Кирилом Селецьким планував заснувати. Отець Єремія, який добре знав Михайлину, відчув її здатною до такої важливої справи. Він не приховував перед нею, що це буде не легко, особливо на початках. Отець  представив їй, що УГКЦ потребує таких монахинь, які б мали завдання не лише молитися, але і працювати для добра церкви, виховуючи дітей, молодь та жіноцтво. В хроніці нашого Згромадження записано, що Михайлина, вислухавши отця, навіть засумнівалася, чи зможе виконати покладені на неї надії.  Натомість отець Єремія, зрозумівши її занепокоєння через несподівану пропозицію, яка змінювала її особисті плани, дав їй час на роздуми. Незважаючи на присутній страх і непевність, Михайлина все-таки погодилась.

Як виникла ідея про заснування першого активного Згромадження в УГКЦ?

У травні 1891 року в с. Жужель (тепер Жужеляни), яке знаходиться неподалік Белзу, відбувалася народна місія. Парохом цього села був вже згаданий нами о. Кирило Селецький, а провідником цієї місії був о. Єремія Ломницький (ЧСВВ). Під час цієї місії до отця Ломницького підійшло три місцеві дівчини, які були ще школярками. Вони попросили його як священника-монаха допомогти вступити їм у монастир. Він схвально поставився до їхнього прохання, але тогочасна реальність щодо вступу в монастир (зокрема, для дівчат із сільської місцевості) була непростою. Наприкінці  ХІХ ст. в УГКЦ були тільки сестри василіянки, нечисленно зосереджені в кількох місцевостях Галичини. При своїх монастирях вони вели школи для дівчат із заможних родин – це була єдина їхня діяльність. Сестри василіянки жили закрито, більшість часу проводячи у молитві. А вступити до монастиря (на цьому наголосив отець Єремія у розмові з жужельськими дівчатами) могли тільки ті дівчата, які булу освічені і мали посаг. Почувши таке, звичайно, дівчата розчарувалися. Але одна з них запитала отця Ломницького: «А коли б так бідна дівчина хотіла служити Богові, то для неї немає місця?». Ці слова зворушили молодого священника: «Добре кажеш, дитинко, над цим треба б подумати, щоб і бідні дівчата мали місце, якщо б захотіли служити Богові» .

Отець Єремія дав тим дівчатам надію. Ще під час місії він переконав отця Кирила (пароха Жужеля), щоб у селі побудувати дім для нового жіночого згромадження, яке б у своїй харизмі (завданні) служило Богові молитвою і працею серед вірних УГКЦ. Отці василіяни, як і парафіяльні священники, бачили надзвичайно розвинуту та розгалужену по всій Галичині активну діяльність жіночих римо–католицьких згромаджень, які працювали з дітьми різного віку у школах, провадили сиротинці, лікарні, невтомно катехизували в парафіях, збирали на релігійне навчання молодь і жіноцтво. Часто й українські діти навчалися в римо–католицьких закладах чи ходили на катехизацію, яку вели ті згромадження. Однак, на жаль, наслідком цього часто була їх полонізація. Українські дівчата, які бажали стати монахинями, не маючи змоги вступити до сестер василіянок, міняли обряд і вступали до римо-католицьких згромаджень.

Розуміючи це, отець Ломницький почав думати про заснування такого активного жіночого згромадження в УГКЦ. До справи він приєднав пароха села Жужель о. Кирила Селецького, який погодився побудувати у своїй парафії дім для майбутніх сестер.

Вже згодом ці сестри будуть названі служебницями Непорочної Діви Марії, самою назвою вказуючи, що їх покровителькою є Пресвята Богородиця. А вказівка співзасновників згромадження – «служити там, де є найбільша потреба» – стане дороговказом для кожної сестри служебниця.

Отримавши згоду Михайлини, отець Єремія направив Михайлину до римо-католицьких сестер феліціянок у Жовкву, де вона впродовж 14 місяців ознайомлювалася з основними правилами чернечого життя. У серпні 1892 року, коли дім майбутнього згромадження в Жужелі вже був майже готовим, отці домовилися про дату його посвячення – на свято Успення Пресвятої Богородиці. До цього часу Михайлина урочисто в Жовкві мала отримати чернечий одяг. Однак сестри феліціянки почали тиснути на неї, щоб одяг українських сестер служебниць нічим не відрізнявся від польських сестер. В цей час Михайлина показала свою второпність,  адже коли б чернечий одяг сестер нового українського згромадження був ідентичним з польськими сестрами служебницями, напевне, український народ їх би не сприйняв як своїх. Михайлина під приводом того, що має зустрітися з батьками, покидає сестер феліціянок і за два дні разом із своєю рідною сестрою Анною, яка в майбутньому також стане сестрою служебницею, спроектуває та шиє собі чернечий одяг. Це вбрання вона урочисто прийняла 24 серпня в церкві св. Онуфрія у Львові, змінивши своє хресне ім’я Михайлина на чернече – Йосафата, в честь св. свщ. Йосафата. Від того часу її називають сестрою Йосафатою Гордашевською. Цього ж дня вона попрощалася з рідними і виїхала в Жужель, де на неї чекали вісім молодих дівчат, які виявили бажання стати сестрами служебницями і жити під проводом своєї першої настоятельки с. Йосафати.

Сестра Йосафата – настоятелька Згромадження сестер СНДМ

Сестра Йосафата у своїх спогадах описала враження від першої хати сестер в Жужелі, яка була надзвичайно вбогою: дім був покритий соломою, ліжка – у вигляді ясел, підлога – покрита глиною. Хоч Гордашевська не походила з багатої родини, але така вбогість і переїзд з міста Львова у невелике село її глибоко зворушили.

У таких умовах почалося спільне життя настоятельки с. Йосафати з дівчатами, які приготовлялися стати монахинями. 23-річна настоятелька Йосафата була свідома своєї відповідальності та мала обов’язок навчити цих дівчат молитовного життя, дотримання чернечого порядку і дисципліни та різних ручних праць, які б їм помогли у майбутньому служінні. Духовний провід цієї спільноти, сповідь, навчання їх катехизму та історії спасіння – все це належало до компетенції отців Єремії та Кирила.

Сестра Текля Рудик, яка дуже добре знала блаженну Йосафату, згадувала, що вона мала всі необхідні дари для управління Згромадженням і вихованням молодого покоління сестер: «Була рішуча, розважна, розумна, побожна, Молитву все ставила на першому місці. Дуже пильнувала домашнього порядку. Одним словом, взяла весь виховний тягар на свої плечі і була всім для всіх, для сестер була вирозуміла і вчила як матір своїх дітей».

Перший дім сестер у Жужелі був відкритий для людей. У неділі і свята після вечірні сільські дівчата сходилися туди, щоб вчитися церковного співу. Приходили й жінки, яких сестри навчали катехизму, разом з ними читали  Святе Письмо і «Життя святих». Сестри молилися в церкві з парафіянами. Часто  також люди приходили до дому сестер молитися. Сестри лікували хворих. підтримували бідних та знедолених. Робили це дуже радо, тому люди горнулися до настоятельки і сестер та поважали їх.

Сестра Йосафата вчила сестер, як провадити захоронки (дитячі садки), також навчала їх різних пісень, ігор, вправ, читання та малювання, тобто всього, що вони повинні були вміти, щоб працювати з дітьми у садочках.

Також блаженна вчила своїх сестер медичній справі, бо сама була кваліфікованою медичною сестрою. У селах не було лікарів, тому медична допомога служебниць була дуже потрібною. За свою допомогу сестра Йосафата ніколи не просила грошей, але завжди заохочувала хворих до Святих Таїнств. Люди називали її «нашою доброю сестрою-лікаркою».

Вже з перших років після свого заснування сестри служебниці показали греко-католицькому духовенству та вірним свою життєздатність. Щоразу більше молодих дівчат зголошувалися до згромадження. Зокрема, наприкінці 1893 року було 16 новичок, у 1895 року – 27, у 1897 році – 57 сестер, а наступного року – майже 80. В Галичині таке згромадження було дуже потрібне, тож сестер, як тільки їхня чисельність почала зростати, радо запрошували до інших місцевостей. Найперше покликали в Самолуски, де тоді якраз була пошесть тифу. Згодом спільноти служебниць з’явилися у Циганах, Тернополі, Перегінську, Крилосі, Печеніжині… У 1899 році згромадження налічувало 12 домів, а у 1938 році – вже 92 доми, в яких проживали 446 сестер.

Сестра Йосафата завжди сама їхала до нововідкритого дому сестер і там перебувала кілька місяців, щоб допомогти сестрам налагодити життя та апостолят. Навчала їх порядку та охайності, дисципліни і організованості, поваги до священників та милосердя до убогих.

Впродовж певного часу сестра Йосафата була настоятелькою цілого Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії. Попри те, завжди працювала нарівні з усіма сестрами, виділяючись між ними хіба що скромністю.

Це за її стараннями у 1902 році сестри виїхали на місії до Канади, а в 1911 – до Бразилії.

У своєму житті на перше місце завжди ставила молитву. Сестри часто бачили, як вона вночі вставала і йшла молитися до каплиці. Вона дуже цінувала святий хрест, який був для неї розрадою у її особистих терпіннях, і духовний провід. У матеріальній скруті поручала сестрам молитися до св. Йосифа. Була строгою для себе, але надзвичайно лагідною для сестер та відзначалася материнським відношенням до оточуючих.

Тут хочу навести декілька цитат-спогадів сестер, які особисто знали блаженну Йосафату Гордашевську:

«Була високого росту, мала дуже шляхетні та інтелігентні риси лиця, що надавали їй притягаючої привабливості. Від першої моєї зустрічі з нею здобула собі моє серце на все. Багато різних, малих, а милих несподіванок робила мені й тим, що  ще більше притягала моє серце до себе».

«Любила сестер і часто робила їм несподіванки, Була дуже люблена і поважана всіма сестрами».

«Сестра Йосафата мала духа молитви, часто можна було її бачити, як клячала перед Христовим розп’яттям і довго совокупно молилася».

Сестра Йосафата любила всіх сестер, особливо молодших, робила несподіванки, маленькі подарунки. Була услужна, лагідна, справедлива, розумна, всі уряди, які були на неї положені , виконувала спритно і скромно. Любила лад і порядок в домі, а тим більше в церкві. Вчила молодих сестер з великою старанністю.

Сестер, які були призначені до ведення захоронок, напоминала, щоб до дітей йшли підготовані, щоб гарно вчили дітей молитися, щоб читати дітям відповідно для їх віку катехизм, біблійну історію….

Під час Першої світової війни с. Йосафата захворіла на туберкульоз кісток. Лікування не дало бажаних результатів. Відчуваючи свій близький відхід, вона попросилася дати їй можливість провести останній свій час на землі в улюбленому монастирі сестер служебниць в Кристинополі. Там з надзвичайною терпеливістю вона приймала тілесний біль. Відомо, що передбачила свою смерть на свято Благовіщення, яке дуже любила. Передостанню ніч перебування с. Йосафати на землі докладно описала с. Йосифа Делькевич, яка тоді перебувала біля неї.

Сестра Йосафата закликала с. Йосифу до себе:

«Сестро, ходіть сюди». І я несміло, із страхом підходжу до с. Йосафати, бо я думала, що вже умирає. Але вона витягнула вгору свою знесилену смертельною хворобою руку й каже: «Дайте голову, нехай вас поцілую. Ви мені так гарно цілий час хвороби служили, я вам дуже за це дякую. Я вже буду умирати, відійду від вас. Скажіть мені, коли я прийду до Ісуса, що для вас маю просити?». Наче  хотіла б за мій труд і услуги тим мені нагородити. Не хотіла на землі залишити довгу  вдячности. Коли я почула таке питання, скоро відповіла: «Прошу сестри заступниці, тільки одного прошу для мене просити в Ісуса, а саме, щоб я в Згромадженні умерла». Сестра Йосафата підхопила й з притиском додала: «і святою зістала». Я щаслива й вдоволена кінчила нічну службу, але с. Йосафата ще тої ночі не померла – умерла в наступну ніч. В ніч святого Благовіщення, так як предсказала .

Сестра Йосафата віддала свою праведну душу Господеві в ніч з 6 на 7 квітня 1919 року, в день свого улюбленого свята Благовіщення Пресвятої Богородиці, і була похована в присутності численного духовенства та сестер наступного дня на Кристинопільському кладовищі. У 1982 року, побоюючись викрадення її тлінних останків, вони були перевезені до Варшави, а згодом – до Риму, де і спочивають до сьогодні в генеральному дому Згромадження.

Оцінюючи її чеснотливе життя, всеціло віддане Богу через служіння своїм ближнім, у 2001 році св. Папа Іван Павло ІІ під час свого апостольського візиту в Україну проголосив її блаженною. Тому ми можемо у своїх молитвах просити в неї заступництва про духовні та фізичні зцілення, духовне навернення, про ласку розпізнання покликання і місії у своєму житті, про дар батьківства та материнства, про зцілення від узалежнень, про покликання до священичого та чернечого життя, про мир в Україні та заступництво військових, які захищають нашу Батьківщину, про мир і спокій у родинах та любов між людьми. Сподіваємося, що в недалекому майбутньому Церква визнає блаженну Йосафату святою.

Підготувала Юлія Козіброда