Боговгодний піст

Мт. 6, 14-21

Євангельське читання сиропусної неділі безпосередньо вводить нас у Великий піст. Уривок власне подає прямі вказівки до боговгодного посту: прощення, нелицемірство, збирання скарбів на небі.

Неможливо є вгодити Богові постом, якщо не примиритися з ближніми. Однак не лише піст втрачає будь-яке значення, але й усе духовне життя, а й саме християнство як таке. Примиритися означає попросити вибачення у того, перед ким ми завинили. Але це означає також попросити вибачення у того, перед ким ми не завинили, але хто гнівається на нас. Не противиться християнству практика просити вибачення у того, кого я не образив. Але противиться християнству практика чекати, поки інша сторона першою попросить вибачення. Якщо я чекаю, поки інший першим мене перепросить, не маю потреби починати піст, бо він буде безкорисним, а й не маю потреби виконувати будь-які інші християнські практики, бо не маю Духа Христа. Примиритися означає першим попросити пробачення у тих, перед ким я завинив, а також у тих, перед ким я не відчуваю вини, але хто мені її приписує. Примиритися означає також прийняти перепрошення іншого і простити йому. Простити з усього серця. Не простити на якихось умовах, з якимись принципами, як от: «прощаю, якщо», «прощаю, але», «прощаю востаннє» і т.д., бо примиритися означає віднайти мир, а не встановити умови перемир’я.

Неможливо вгодити Богові постом лицемірним. Не потрібно постити про людське око. Навіть найстрогіший піст, вчинений не з любові до Бога, а з любові до людської слави, мало того, що не принесе духовної користі, а ще й завдасть багато шкоди. Не потрібно без нужди виявляти іншим людям, що ми постимо і тому не їмо того чи іншого. Не потрібно творити піст на свою славу.

Неможливо вгодити Богові постом, якщо «збираємо скарби» не на небі, а на землі. Де скарб, там і серце буде. «Збирати скарби на небі» значить роздавати скарби на землі. Збирати на небі значить прощати, любити, служити, впокорюватись, постити, молитись. Збирати на землі ж значить зворотне: бути занадто гордим, щоби простити; занадто корисливим, щоби любити; занадто самолюбним, щоби служити; занадто марнославним, щоби впокорюватись; занадто лицемірним, щоби постити і занадто сріблолюбним, щоби молитися.

Сиропусна неділя своїм євангельським читанням закликає, отже, кожного з нас до правдивого посту, який буде вгодним Богові та душекорисним для нас самих.

Чинити «вчинки темряви» чи зодягнутися в Христа, бути слабким чи сильним у вірі?

Рм. 13, 11–14, 4

У неділю сиропусну, яка безпосередньо передує Великому посту, чуємо у першому читанні святої Літургії настанови апостола Павла щодо належної постави християнина. Апостол найперше закликає християн прокинутися, тобто не перебувати у млявості та непевності, але жити своєю вірою, осягаючи спасення, яке стає ближчим з кожним днем, адже з кожним днем стаємося ближчі до зустрічі з Господом у вічності та з кожним днем ми повинні зростати у Христі. Ніч невірства проминула, каже св. Павло, а день віри наблизився. Удень, коли є світло сонця, неможливо чинити те, що чиниться вночі, яка мороком покриває всяке гріховне безумство. Тому, якщо ми перебуваємо у вірі, тобто у світлі дня, то й вчинки наші повинні бути відповідними до віри. Ненажерство та пияцтво, перелюб та розпуста, сварня та заздрощі є ділами ночі, тобто ділами невірних. Християни ж натомість, зберігаючи правдиву віру, не можуть чинити те саме, що й невірні. Бо ж тоді виходить, що віра ніяким чином не освітлює їхнє життя і діяння, а отже, чим відрізняється від невіри? Але насправді віра – це правдиве світло, адже вірою є зодягнення у Христа, тобто «життя у Христі». Життя людини у Христі неодмінно виявляється в її способі діяння: така людина не догоджає своїм тілесним похотям, не потурає марним бажанням та самолюбству, але прагне цілковито своєю поведінкою та мисленням наслідувати Христа.

Далі св. апостол просить вірних не сперечатися зі слабкими у вірі, тобто з тими, які ще не утверджені в житті у Христі. Слабкі вірять, що їжа їх сквернить[1], хоча насправді так не є. Попри неправильність такого мислення апостол наказує не гордувати слабкими, а допомагати їм зростати у вірі. З іншого боку, каже слабким не осуджувати тих, що сильніші у вірі, ніж вони самі. Взагалі св. Павло явно забороняє християнам осуджувати один одного, адже каже він, що самовільно судимо тих, що підпадають під суд єдиного лише Бога. Якщо ж судимо ми замість Бога, то виходить так, що ставимо себе на місце Бога, посягаючи на Його право. Якщо інший грішить, то грішить проти Бога. Якщо зростає в чеснотах, то зростає для Бога. Один Бог може судити того, хто до Нього чи проти Нього звертає своє життя. А того, кого ми судимо, каже апостол, Бог підтримає нам на свідчення неправдивості нашого суду. На себе самого треба вважати, себе судити, щоби стояти у вірі, а не падати. Слабких у вірі треба приймати, а не судити. Щоб зрештою не вийшло так, що ми судимо сильніших у вірі, ніж ми самі.

З читання Апостола сиропусної неділі може скластися хибне враження, що піст, у який входимо, не має жодного значення щодо стримання у їжі, але містить лише духовний смисл. Адже сильні у вірі все їдять і знають, що ніщо зовнішнє їх не сквернить, і дякують Богові за всяку їжу. Воно так. Але стримання у їжі в період постів є обов’язковим. Не тому, що їжа нас сквернить, як у це вірили деякі слабкі у вірі з-поміж ранніх християн, але тому, що, стримуючись у їжі, вчимо самі себе панувати над власними тілесними похотями і «ходити за духом, а не за тілом» (див. Рм. 8, 4-5). Неможливо навчитися самовладання, якщо не можемо тимчасово стриматися від споживання певних страв. Як же ж тоді зможемо стриматися назавжди від гріхів? Смисл посту набагато глибший, ніж просто стримування у їжі та забавах, але без цього стримування ми ніколи не осягнемо глибинного смислу посту. Поза тим залишається обов’язковою до виконання постанова св. Павла: «Хто їсть, хай тим, що не їсть, не гордує; а хто не їсть, хай того, що їсть, не судить, бо Бог його прийняв».

[1]         Див. коментар попередньої неділі.