Які взаємини між християнством і життям для себе?

2 Кр. 6, 16–7, 1

У читанні Апостола сімнадцятої неділі по Зісланні Святого Духа чуємо про несумісність служіння Богові та ідолам. Між ними-бо немає нічого спільного, повчає апостол Павло. Як храм Божий не може бути наповнений ідолами, так і людина, яка є правдивим храмом Божим, бо Бог у ній зволив поселитися і бути з нею, не може бути сповнена ідолослужінням. Необхідно вийти з-поміж тих, що поклоняються ідолам, відлучитися від них, не мати участі у ніякій нечистоті духовній та бути добрими синами і дочками самого Бога Вседержителя.

«Які взаємини між храмом Божим та ідолами?» – запитує св. апостол. Такі самі, як між християнством і грошолюбством, християнством і марнославством, християнством і байдужістю, християнством і егоїзмом, християнством і лицемірством, християнством і розпустою, християнством і легковажністю. «Ми бо храм Бога живого», – каже св. Павло. Ми не маємо права сквернити цей храм речами, які до нього не мають жодного відношення: грошолюбством, марнославством, байдужістю, егоїзмом, лицемірством, розпустою, легковажністю і т.д. Ми не маємо права на престолі цього храму ставити ідола замість кивоту. Ми не маємо права храм Божий сквернити. Ми самі собі не належимо, але Богові. Ми не є храмом своєї величі, але Божої. Ми не покликані жити для себе, але для слави Бога.

Якщо живемо для себе і вважаємо своє життя своєю власністю, ми перетворюємо храм Божий на ідольське капище. Не так давно в Україні храми Божі руйнували задля марної ідеології. Сьогодні ж ми руйнуємо нерукотворні храми Божі задля марного егоїзму та глупоти.

Бог хоче поселитися у нас і бути нам Отцем. Але щоб так було, необхідно очиститися «від усякої скверни тіла і духа», повчає св. апостол Павло. Потрібно звільнити своє серце від усякого ідолопоклонства, від усього, що не має спільності з живим Богом.

Бути «чимось» або мати віру

Мт. 15, 21–28

Євангельський уривок сімнадцятої неділі по Зісланні Святого Духа розповідає про велику віру жінки-язичниці. Ханаанянка, що не була просвітлена богопізнанням, оскільки сповідувала ідолопоклонство, все ж таки Бога пізнала. Натомість юдеї, що вірили в одного Бога, не пізнали Його сущого серед них.

Великою була не лише віра, але й смиренність жінки. Її серце не порушилось гнівом від образливого порівняння. І вона отримала те, що просила. Однак хто з нас готовий, як і вона, прийняти образу і не поринути у пристрасть більшого чи меншого гніву, але й далі просити у того, хто образив? Звичайною нашою реакцією на образу є образа у відповідь. Деколи, а може й часто, ще важча, ніж та, яка нам була завдана. Натомість рідкісною реакцією є мовчання. Це «вдається» небагатьом, адже ми завжди маємо, що сказати у відповідь. А ще рідкіснішою реакцією є почути образу і прийняти її не як образу, а як належне. Це саме те, що зробила жінка-ханаанянка. Вона почула образу і сприйняла її як належне. Не заперечувала, не оправдовувалась, не гнівалась, а навіть не мовчала, а продовжувала благати милосердя. Хоча здавалося, що надії на милосердя уже немає. Та надія в неї була, і була покора, і була віра. І тому був результат.

Людина, яка думає, що вона є «щось», не здатна стерпіти образу і упокоритись, аби щось просити у того, хто ображає. «Коли хто думає, що він є щось, бувши нічим, – обманює себе самого», – каже апостол (Гл. 6, 3). Отак і ми, що не вміємо терпіти образи, обманюємо себе самих. Обманюємо себе у тому, що є християнами.

Христос не мав наміру образити жінку, Він хотів її звеличити. Однак це звеличення прийшло через упокорення та образливі слова. Бог не має наміру нас образити, коли допускає неприємності, але хоче нас вознести. Ми ж натомість так прагнемо самі вознестися, що стаємо нездатними, щоб Бог нас возніс. Тим способом і задумом, який Він знає. Не обманюймо себе самих. Не думаймо, що ми є щось, бувши нічим.