Приносити смуток чи радість?

2 Кр. 1, 21–2, 4

Уривок Другого послання до коринтян, який читають на Літургії чотирнадцятої неділі по Зісланні Святого Духа, продовжує тему певного протистояння між апостолом та деякими вірними коринтської Церкви. Це ми бачимо зі слів св. Павла про те, що він, щадивши їх, не прийшов знову у місто. Суттю цих протистоянь не були питання віри, адже каже апостол, що щодо віри коринтяни стоять міцно. Основою непорозуміння було радше невизнання деякими вірними апостольського авторитету св. Павла, а отже, й неприйняття його вказівок. Ці протистояння явно бачимо вже з Першого послання до коринтян.

Маючи певні непорозуміння з частиною християн Коринту, апостол Павло очевидно сумує з того приводу. Він, отже, постановляє не йти в Коринт у смутку, щоб не завдати його і коринтянам. Зате намагається у листах досягти порозуміння, щоб змінити сум на радість. Адже, каже апостол, йому належиться радість від тих, що його засмучують. Це ж саме він приніс світло Христової віри у громаду Коринту. Від тих, що не приймають його апостольства, йому, навпаки, належить їхня вдячність за принесену віру. Але св. Павло добре розуміє, що не всі коринтяни налаштовані проти нього, лише деяка їх частина, тому і стверджує, що він певний, що його радість є радістю також і коринтян. У кінці уривку апостол запевняє вірних, що йому боляче мати з ними непорозуміння і його листи тому не мають за мету їх відкинути чи привести до смутку, але показати його любов, яку навіть зве надмірною.

Є один Бог, який утверджує всіх вірних у Христі і хто помазує їх Духом, каже св. апостол Павло. Адже всі ті, що охрещені та миропомазані, отримують благодать від єдиного Бога. Як же ж тоді між ними виникають заздрощі і непорозуміння, сварки і незгоди? Чому засмучують одні одних замість того, щоб радіти радістю інших? Чому одні вважають пануванням турботу інших? Адже св. Павло каже коринтянам, що не хоче панувати над їхньою вірою, але співпрацювати з ними їм же на радість. Хіба то лише коринтяни були такими немудрими, щоб не розпізнати Христового апостола, не слухаючись його слів та зневажаючи його? Хіба то лише коринтяни приносили смуток тим, яким належалася радість?

Свята Церква приписує читання цього уривку в одну з неділь літургійного року не стільки, щоби описати історичні події поширення християнства у тогочасному світі, скільки щоби спонукати вірних до застанови над їхньою поставою, яка приносить або смуток, або радість тим, які передали нам віру. Якщо приносить смуток, то потрібно поспішити розвеселити тих, хто у смутку. Адже тим, кому приносимо смуток, належиться від нас радість.

Царство – не поле і не ринок, або Вибір бути невибраним

Мт. 22, 1-14

Чотирнадцята неділя по Зісланні Святого Духа, у яку читають притчу про весільний бенкет, знову розповідає вірним про природу Царства Божого. Промовистим є кінцеве речення-висновок притчі: «Багато бо покликаних, але вибраних мало». Якби не контекст притчі, то цей висновок мав би здаватися доволі дивним. Чи залежить від людини те, що вона є вибрана або не вибрана, покликана або не покликана? Хіба не хтось інший її кличе та вибирає, а не вона сама? Натомість притча наводить на думку, що запрошені самі були винуватцями своєї «невибраності». Адже їх кликали і то не раз, та вони вибрали щось інше, аніж відгукнутися на запрошення, тому врешті-решт не стали причасними до весільного бенкету, а отже, залишилися невибраними. Однак залишилися невибраними не через волю Того, хто запрошував, а через волю власну. Невибраним став також і чоловік, що прийшов без належної одежі. Очевидно, той чоловік мав спромогу належно одягнутися, однак знехтував цим. Адже якщо б він не мав такої можливості, то, опинившись у небезпеці, відрік би щось на свій захист. Він, проте, мовчав.

Господь покликав і вибрав кожного з нас, щоб ми йшли у цей світ і принесли Йому плід. Не можемо Йому закинути, що когось Він покликав, а нас – ні, чи когось вибрав, а нас – ні. Насправді всіх нас покликав і вибрав Бог ще перед заснуванням світу. Однак ми здатні завдяки своїй недобрій волі знехтувати покликанням і вибрати бути невибраним. Поле, крамарство, інші клопоти більш і менш важливі позбавляють нас часу на те, щоб вбратися у весільну одежу (діла милосердя, чеснотливе життя, чистота серця) та прийти на весільний бенкет (Царство Боже). Ми ж натомість у буденній одежі чинимо буденні справи, а потім, у кінці всіх віків будемо дивуватися з великої несподіванки: Царство Боже не поле і не ринок, а бенкет, на який не можна з’являтися в одежі робітника чи купця.