Любити без земної нагороди

1 Кр. 9, 2-12

В одинадцяту неділю по Зісланні Святого Духа в читанні Апостола під час Літургії продовжується тема правдивого апостольства і прав, які з нього випливають. Знову ж таки яскраво видно з уривку Послання до коринтян, що апостола Павла певна частина вірних не сприймала як правдивого апостола та закидала йому, що він не працює та споживає їхні харчі, голосячи Благу вість. Тому cв. Павло пише у відповідь ці рядки, які сповнені не стільки самооправдання, як напоумлення. Каже він на початку, що якщо деякі християни і не сприймають його як апостола, то це неприпустимо для коринтян, бо в Коринті саме він заснував християнську громаду і ця громада власне є доказом того, що Павло – апостол. Далі cв. Павло наводить деякі докази своєї невинності щодо закидів на його адресу. Він стверджує, що кожен, хто голосить Євангеліє, має право їсти й пити за рахунок тих, кому голосить. Для порівняння апостол вибирає приклад походу, в якому воїн живиться за рахунок держави, честь якої відстоює, а також приклад виноградника і стада, в яких працівники споживають плоди своєї праці. Св. Павло покликається в своїй аргументації також на закон, щоб ніхто не міг сказати, що він говорить тільки як людина, тобто виходячи чисто з людських міркувань. Закон стверджує натомість те саме: волові не можна зав’язувати рота, забороняючи йому їсти, а скільки більше людину не можна позбавляти харчу при праці. Кожен, хто працює, вартий винагороди за працю. Мало того, каже св. апостол Павло, він та Варнава, як також і інші апостоли, дають коринтянам значно більше, ніж беруть від них: дають їм духовне, тобто Слово життя, беручи тілесне, тобто поживу. Але, крім того всього, апостол Павло звертає увагу, що не лише він, а й інші апостоли користають з благ тих, кому проповідують. А навіть значно більшою мірою. Інші апостоли у своїх мандрівках беруть зі собою жінку-християнку, яка допомагає їм своєю працею. Вони користуються правом не працювати, коли голосять Євангеліє. Св. Павло стверджує, що він, як і інші, а в Коринті навіть більше за інших (оскільки він засновник громади), має право користуватися земними благами міщан, проповідуючи їм Благовість. Та, однак, він не хоче користуватися навіть цим правом і радше готовий терпіти всяку нужду, аби тільки не було жодних перешкод проповіді, тобто аби ніхто не міг сказати, що відмовляється вірити в науку проповіді через те, що проповідник не є гідним.

Таким чином св. Павло був несправедливо оскаржений як такий, що використовує інших. Пишучи ці рядки, апостол стверджує, що має право користати з пожитків людей, яким служить, але не робить цього, боячись, щоб нікого не відкинути.

Цей уривок Послання до коринтян показує нам, християнам, що означає правдиво любити Христа і ближніх. Це значить бути готовим без жодної земної нагороди служити Богові і людям. Наївно? Неможливо? А як же ж свв. Павло і Варнава? Чи то лише їм була дана здатність так любити? А ми лише вміємо знаходити закиди проти інших, оправдовуючи свою байдужість?

Милосердя і справедливість

Мт. 18, 23-35

Євангельський уривок одинадцятої неділі по Зісланні Святого Духа розповідає притчу про царя, який зводить рахунки. Постава царя дивна для людської логіки і воднораз дуже благородна. На початку цар чинить справедливий суд: оскільки підданий не має чим повернути борг, то його звелено продати в рабство, а з ним усіх його найближчих. Лише в такий спосіб можливо було частково повернути борг, але далеко не повністю. Зрозумілим є благання боржника про милосердя. І тут несподівано постава царя радикально змінюється: від справедливості до милосердя. Його справедливість увінчується милосердям. І то незвичайним. Не просто потерпіти ще. Почекати ще деякий час. Дати боржникові ще один шанс на повернення боргу. Ні. Але простити увесь борг. Для бідного слуги великим змилуванням була би навіть згода пана почекати. Про те, щоб цар відпустив борг, він і думати не міг. А тут цар багатократно перевершує його надію на милосердя, оскільки милосердиться цілковито.

Мабуть, такий поступок царя мав би зробити слугу щонайщасливішою людиною. Він, напевно, мав би повертатися додому з великою радістю, щоб розділити її з дружиною, дітьми, друзями. Але очевидно, що слуга навіть нездатний був оцінити жест царя. Не був навчений бути вдячним. Не був він спроможний радіти. Не був здатний полюбити свого пана, який дарував йому такий великий борг. Бо хто, перебуваючи у великій і дуже непересічній радості, піде душити свого боржника чи навіть ворога? Той, хто правдиво радіє, не мучить серце негативними почуттями. А той, хто наповнив серце вщерть любов’ю, не може вмістити туди ненависть. Слуга лукавий, однак, щойно вийшовши з дому свого благодітеля, уже не має ні радості, ні любові. Кидає у темницю свого співслугу, замість того щоб поділитися з ним радістю та любов’ю. Але не міг він ділитися тим, чого не мав. Тому й милосердя пана знов змінилося на справедливість. Бо ж лукавий слуга не вмів прийняти милосердя, зате вмів виявляти справедливість. Не хотів милосердя, воно й відступило від нього. Прагнув справедливості, її ж отримав сам.

І так воно з кожним з нас. Якщо не вміємо бути милосердними та прощати братам, то не можемо і не вміємо навіть прийняти милосердя. І тоді лишається справедливість. А хто з нас встоїться перед справедливістю Божою?