Роздуми над читанням Апостола і Євангелія у 9-ту неділю після Зіслання Святого Духа

Марія Ярема. Причаститися Слова

<strong>РОЗДУМИ НАД ЧИТАННЯМ АПОСТОЛА</strong><strong>РОЗДУМИ НАД ЧИТАННЯМ ЄВАНГЕЛІЯ</strong>

Будування і руйнування святого

1 Кр. 3, 9-17

Перше читання Божественної Літургії дев’ятої неділі по Зісланні Святого Духа говорить нам про проповідування Слова Божого. Ті, які проповідують, є Божими співробітниками, а ті, які слухають, є Божою нивою та будівлею. Апостол Павло, порівнюючи люд Божий до будівлі, називає себе будівничим. До того ж зве себе мудрим будівничим, оскільки закладає добру основу, якою є сам Христос. Каже апостол, що різні люди продовжують будувати на основі, яку він поклав, і застерігає їх, щоби зважали на те, як будують. Іншими словами, всі, хто проповідує Боже Слово, опираються на ту саму основу, тобто на Господа Ісуса, адже якщо опираються не на Нього та Його вчення, то значить не є проповідниками Євангелія, а чогось іншого. Однак кожен проповідує по-різному: одні дбайливо, інші – недбало; одні ревно, інші – ліниво; одні жертовно, інші – корисливо; одні щиро, інші – сповидно; одні докладають до проповіді усі зусилля, інші – половину, ще інші – лише трішки; одні тільки тим і живуть, щоб нести Слово Боже у світ, інші роблять це принагідно, ще інші – в рідкісних випадках. Усі, однак, проповідують, маючи за основу вчення Христа. За словами апостола Павла, всі «будують»: одні з золота, інші – з срібла чи самоцвітів, ще інші – з дерева, сіна чи соломи. Далі апостол стверджує, що ця «будова» буде випробувана у день Господній, тобто в день суду. Буде випробувана вогнем: діла одних устояться, які збудовані надійно, а інших – згорять, адже дерево чи солома не витримують вогню. Іншими словами, все те, що людина робила жертовно та дбайливо на славу Божу, устоїться і стане нагородою, а те, що робила абияк – буде нічим перед лицем Божим. Усе ж апостол Павло стверджує, що і ті, які недбайливо працювали на славу Божу, спасуться, але будуть позбавлені нагороди тих, які працювали дбайливо і старанно.

Завершується цей уривок Першого послання до коринтян прегарним ствердженням сутності людини, яку апостол називає храмом Божим, храмом Святого Духа. Ніхто з людей не сміє руйнувати ні себе самого, ні іншу людину, бо таким чином руйнує храм Бога. Храм Божий є святим. І кожна людина, а найперше християнин, покликаний щораз то більше зростати у святості, щоб не руйнувати у собі самому та в інших даність бути храмом Бога. І все, що робить людина, а зокрема християнин, має робити уповні щиро і віддано на славу Божу, «будуючи» не з соломи, а з золота. Бо ж Дух Святий у нас перебуває і чинить нас здатними бути святими, а не руйнівниками святого. Апостол категорично стверджує, що Бог зруйнує того, хто руйнує святе. Цікаво, що перед тим святий Павло навчав, що недбайливі спасуться, а тут беззаперечно визнає, що ті, які руйнують, будуть зруйновані. Тому кожен мусить зважати на те, як «будує»: дбайливо чи недбайливо, а що більше, мусить зважати, чи часом не руйнує збудованого. Деколи межа між недбайливим будуванням та руйнуванням є дуже тонкою. Руйнувати храм Божий, тобто людину (себе самого чи іншого), є надто легко. Будувати себе самого чи іншого є значно важче, тим паче із золота, а не з соломи чи дерева.

 

Від маловірства до віри

Мт. 14, 22-34

У Євангельському читанні дев’ятої неділі чуємо про маловірство. Не лише Петрове. Але й учнів взагалі. Адже, побачивши Христа, як Він ступає по морю, вони не вірять, що це Він сам, а думають, що то привид. Це все відбувається відразу ж по чудесному помноженні хлібів. Бачивши таке явне і незвичне чудо, учні все ж сумніваються, що їхній Учитель може безпечно ступати по воді. А верховний апостол, показавши свою віру, виявляє її з домішкою невіри, тому Христос нарікає його маловіром.

Роздумуючи про маловірство апостолів, можна спокуситися думкою, що їм легко було вірити, а вони, однак, не вірили. Нам видається, що їм легко було вірити, оскільки вони були очевидцями безлічі чуд і знаків, які свідчили про явну божественну силу Христа. Можемо спокуситися думкою, що, перебуваючи на їхньому місці в човні, розхитаному вітром та хвилями Генезаретського моря, ми б неодмінно повірили. Але таке мислення зовсім не відповідає дійсності нашого життя. Якщо ми не можемо повірити в усесильність Христа, живлячись Його Тілом і Кров’ю, тобто приймаючи Його самого до свого серця, то як можемо повірити, що Він здатний заспокоїти бурхливість супротивних вітрів у нашому житті? Євхаристія не є достатнім чудом? Хіба не більшим від помноження хлібів?

Нехай, отже, Господь дасть нам ласку в нашому маловірстві звертатися до Нього, слідом за апостолом благаючи про руку допомоги. Нехай дарує нам ласку віри в Нього живого, а не в привида, в Його всемогутність, коли стаються чуда у нашому житті, а не в збіг обставин чи природні закономірності. Нехай могутньою десницею веде всіх нас від маловірства до переконливої і несхитної віри.