Справедливість Божа і людська

Рм. 10, 1-10

У читанні Апостола п’ятої неділі по Зісланні Святого Духа чуємо, як апостол Павло найперше говорить, що бажає спасення Ізраїлеві, який відкинув Христа. Апостол стверджує, що ревність ізраїльтян нерозумна. Не стверджує, що вона нещира чи поверхова, а саме нерозумна. Чому вона нерозумна? Бо основується не на Божій справедливості, а на власній, тобто не на Божому, а на власному розумінні спасення, віри, заповідей. Апостол роз’яснює, що справедливість Божа в тому, аби повірити у Христа, а людська справедливість ізраїльтян – в очікуванні спасення від виконання діл закону, тобто від виконання заповідей. Щоб показати різницю між Божою і людською справедливістю, апостол Павло протиставляє закон і віру. Найвища праведність закону полягає в тому, щоб жити ним, тобто постійно намагатися дотримуватися закону. Праведність віри в тому, щоб жити вірою, не якоюсь віддаленою, як далеким є ідеальне дотримування закону, а такою, що є на устах і в серці, що є близько. Віра не повинна шукати Бога на недосяжному небі і намагатися звести Його додолу чи шукати в безоднях землі і намагатися вивести Його на поверхню. Віра таїть Бога у серці, дуже-дуже близько.

Віра у Христа, в Його воскресення повинна живити серце християнина, тоді він дотримуватиметься і заповідей, тобто закону. Самі ж заповіді не мають тієї живильної сили, яка веде до віри. Тому віра первинна. Якщо ж віра правдива, вона не лише міститиметься в серці, але й буде на устах віруючого. Замало вірувати у серці, потрібно нести віру на устах, не боячись визнавати її попри всі обставини і небезпеки життя. У ній оправдання і спасення, у ній дотримування заповідей, у ній справедливість Божа.

Ми доволі часто, як і ізраїльтяни, намагаємося встановити власну справедливість, а не дотримуватися Божої. Ми доволі часто вважаємо, що знаємо краще, ніж Церква, через яку діє Бог. Нерідко думаємо, що розуміємо Святе Письмо і святі тайни краще, ніж Церква. Краще вміємо молитися, ніж приписує Церква (згадаймо хоча би суперечки про поставу під час Причастя). Чи не боїмося помилитися? Чи часом не вибираємо власну праведність, відкинувши ту, що від віри? Чи наша ревність є розумною чи нерозумною? Якщо наша ревність є щирою і глибокою, то мусить бути також і розумною. І якщо наша справедливість та праведність є правдивою справедливістю і праведністю, то мусить бути не власною, а Божою.

«Що нам і Тобі, Сину Божий?»

Мт. 8, 28–9, 1

Уривок Євангелія п’ятої неділі по Зісланні Святого Духа розповідає про подію в Гадарині, яка чи не кожного з нас дивує своїм завершенням. А саме тим, що мешканці краю проганяють Ісуса зі своїх околиць. Вони, здавалося, мали б бути Йому вдячні за добродійство, оскільки двоє передше біснуватих уже ніколи не тривожитимуть їх і не наганятимуть на них страх, і то такий, що «ніхто не міг перейти тією дорогою». Але ні. Гадаринцям легше прогнати Христа, аніж прийняти Його з Його тихою, але непереможною потугою, з Його вченням і вимогою святості.

Коли чуємо цей фрагмент, знову і знову спадає на думку, якою все ж таки дивною була поведінка мешканців Гадарину. І нам видається, що ми б повелися інакше. Нам видається, що ми б прийняли Христа, що ми б просили Його оздоровити й інших недужих, що ми б намагалися будь-яким чином Його затримати. Але чи так це? Євангельський уривок явно показує нетерпимість Христа до будь-якого роду духовної нечистоти. «Що нам і тобі, Сину Божий?» – запитує біс устами ним опанованих. Тобто, іншими словами, нечистий питає Господа: «Що спільного між нами може бути?» Звісно, що нічого. Така спільність неможлива. Тому потрібно або вибрати Христа, або нечистих духів, а разом з ними і духа зажерливості, скупості, нечистоти, ненависті, гордості, обману і т.д. Мабуть, мешканці Гадарину краще це розуміли від нас. Бо вони, не бажаючи розлучатися з множеством лукавих духів, що отруюють повсякденне існування, радше воліють прогнати Христа. Ми ж, вважаючи себе вільними від усякого такого роду духів, дивуємося їхній поведінці. Але чи вільні ми? Чи ми просто не помічаємо своєї спільності з духом гордості, або захланності, або байдужості, або ще з якимось?

Христос хоче звільнити кожного з нас від впливу лукавих духів, що напосідають на нас, але Він не може мати жодної з ними спільності. Тож якщо ми хочемо прийняти Христа, мусимо дати згоду полишити всі житейські пристрасті. Якщо ж ми не готові їх покидати, то поводимося ще гірше від мешканців Гадарину, які принаймні були чесними і відвертими.