Природний закон і заповіді Божі, або про те, хто оправдається

У другу неділю після Зіслання Святого Духа чуємо в першому читанні святої Літургії про закон та оправдання. Св. апостол Павло у своїх Посланнях розвиває тему оправдання (спасення) через віру, а не через діла закону, тобто не через дотримування заповідей. Однак слід розуміти, що для апостола віра сама в собі передбачає виконання заповідей. Неможливо правдиво вірити в Бога і не виконувати Його повеління, зате можливо не вірити в Бога і чинити добро, тобто дотримуватися закону. Тому св. Павло і каже, що і юдеєві (тобто тому, хто вірить в єдиного Бога), і грекові (тобто тому, хто не вірить в Бога, але поклоняється надуманим божкам), належить слава, честь і мир, якщо вони чинять добро. Найперше похвала юдеєві, бо такий чинить добро з любові до Бога, але також похвала і грекові, бо такий чинить добро у згоді зі своєю природою.

Таким чином апостол Павло навчає про так званий «природний закон». Кожна людина по своїй природі знає, що вбивати, красти, чинити перелюб і т.д. є злом. Кожна людина своїм нутром відчуває, що чинити певні речі є неправильно і незаконно. Тому св. Павло каже, що «погани, що не мають закону», тобто не знають десяти заповідей Божих чи заповідей любові, «з природи виконують те, що законне», тобто з природи розуміють, що є добром, а що злом. «Вони, не мавши закону, самі собі закон; вони виявляють діло закону, написане в їхніх серцях, як свідчить їм їхнє сумління і думки, то засуджуючи їх, то оправдуючи», – каже апостол, пояснюючи, що «природне» розуміння добра і зла пов’язане з сумлінням людини.

Ті ж люди, які під законом, тобто юдеї чи християни, будуть суджені не лише за природою, але й за законом, повчає св. Павло. «В день, коли Бог судитиме тайні вчинки людей через Ісуса Христа», день страшного суду, той, хто не знав заповідей, відповідатиме за те, чи слухався голосу власного сумління, а той, хто знав закон (заповіді), відповідатиме не лише за нехтування сумлінням, але й за нехтування заповідями Божими. Останні очевидно строгіше будуть суджені, ніж перші, бо їм було дано набагато більше. «Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть; а кому повірено багато, від того більше зажадають» (Лк. 12, 48). Замало є просто знати заповіді Божі, замало є просто називати себе християнами, але потрібно виконувати закон Божий, «бо не слухачі закону справедливі перед Богом, а виконавці закону оправдаються».

Нерідко буває так, що ми, християни, дозволяємо собі свідомо і добровільно порушувати закон Божий. А водночас буває так, що нехристияни набагато чеснотливіше живуть, аніж християни. Хто швидше оправдається перед Богом у день суду? Що скажемо Богові ми, які знаємо заповіді і ходимо до храму, і чуємо звістування Євангелія, коли доведеться відповісти за всі таємні вчинки: хабарі, нечесність, грошолюбство, гордість, вбивство ненароджених, обман, ворожнечу? Хіба скажемо, що це було неможливо дотримати закон, жити чесно і негрошолюбно, смиренно і праведно у світі спокус і загроз? Можна було би пробувати щось таке відповідати, якщо би не було тих, які зуміли сумлінно виконували у житті всі свої обов’язки, жити скромно та у згоді зі своєю совістю. А серед них виявиться чимало таких, які ніколи не чули Євангелія. Що тоді скажемо Богові? Ми ж бо маємо подвійну пересторогу проти гріха – природу і закон, а ті, які не вірують, мають лише єдину пересторогу – природу. Як тоді воно так, що багато із тих, кому дано більше, поступаються тим, яким дано менше? Хіба не заслуговуватимемо суворого засуду?

Наївні чи святі?

У другу неділю по Зісланні Святого Духа слухаємо читання Євангелія про покликання перших апостолів.

Першими покликаними до апостольства Христового стали дві пари братів-рибалок, галилеян. Цікаво, що перших двох, Симона-Петра і Андрія, Господь кличе тоді, коли вони закидають сіті у море, тобто при роботі. Не каже нам Євангеліє, що вони завершили роботу і аж тоді пішли на поклик Учителя, але що вони «негайно кинули сіті й пішли за Ним». Інших двох братів, Якова та Йоана, Христос кличе тоді, коли вони лагодять сіті у човні разом із батьком. Ті також, як і перші, не завершили свою роботу, але «зараз же, кинувши човна і свого батька, пішли слідом за Ним».

Що думали апостоли, коли отак раптово і несподівано, нікого не попередивши та ні з ким не порадившись, змінили своє життя? Чи розуміли галилейські рибалки обітницю стати рибалками світу? Чи знали, що, пішовши за Ісусом, прямуватимуть тим шляхом до смерті? Чи відали, що замість праці на водах доведеться їм долати пустелі? Замість щорічних прощ до Єрусалиму доведеться простувати до Риму і аж по край світу? Чи могли бодай уявити, що все це для них значить?

Мабуть, ні. Але вони пішли негайно. Бо якось явно відчули, що це поклик від Бога. І не стали вони зволікати, завершуючи справи; не стали роздумувати і зважувати, яка їм з того буде користь; не стали радитись з ніким, щоби прийняти остаточне рішення.

Мабуть, сучасники вважали їх наївними, адже як так легкодушно можна піти за тим, кого не знаєш? Мабуть, вважали їх безвідповідальними, адже як можна отак раптово залишити все: і батька, і сіті, і човен та піти невідомо куди? І, мабуть, називали їх недобрими чоловіками для своїх дружин чи батьками для своїх дітей, адже як можна було рідних проміняти на мандрівного Учителя? І, мабуть, ніхто не захоплювався їхньою відчайдушністю і рішучістю в слідуванні за невідомим і незнаним Проповідником. Окрім Бога, який їх покликав.

Сьогодні ми не вважаємо першопокликаних апостолів наївними, безвідповідальними, недобрими. Сьогодні величаємо їх як святих і боговидців. Але чому так журимося, коли наші сучасники звуть нас наївними, безвідповідальними і недобрими лише тому, що віримо Тому, хто кличе і сьогодні: «Іди за мною»? Чому сьогодні не можемо негайно повірити Богові, але мусимо завершити працю, навчання, кар’єру, аби упевнитися, що прийшов час іти за Ним? Чому сьогодні ми повинні все старанно зважити і обдумати, перш ніж довірити себе Богові?