Біблійний коментар на неділю м’ясопусну, про Страшний суд.
Здивування на Страшному суді
Мт. 25, 31-46
Євангельське читання м’ясопусної неділі оповідає про Страшний Христовий суд наприкінці часів. І суд цей, як каже Євангеліє, буде остаточним, а присуд – вічним. І розділить Господь судом своїм людей на дві групи: на овець і козлів, на тих, що праворуч, і тих, що ліворуч. І здивуються одні з несподіваного спасення, а інші – з несподіваного засуду. Бо одні не знали, що вчинками своїми умилостивлюють Бога, а інші ж не знали, що Його відкидають своїми ділами. Бо перші чинили милосердя не задля себе (задля власного спасення), а задля ближніх. Другі ж чинили жорстокосердя задля погибелі інших (а не задля власної). І тут Христос Суддя міняє порядок речей: добро, вчинене не для власної користи, стає спасенням на власну користь, а зло, вчинене не для власної погибелі, стає власним засудом і мукою. Ті, що праворуч, дивуються, що їхнє добро насправді було добродіянням для самого Господа, а ті, що ліворуч, дивуються тим, що зло їхнє насправді було злодіянням проти самого Бога.
Усі ми, мабуть, здивуємося на Страшному суді Христовому. Аби, вважаючи себе за овець, не стати нам часом по лівиці. Вважаючи ж інших за козлів, щоб не знітитися нам їхнім стоянням праворуч. А побачивши Христа, щоб не питати Його часом: «Господи, коли я не зробив Тобі того?»
Нехай Христос Господь, що прийде у славі судити живих і мертвих, дарує нам благодать впізнавати Його у тисячах голодних, спраглих, ув’язнених, недужих, нагих. Нехай дарує нам благодать несподіваного спасення. Нехай дарує ласку стати по десниці Його з усіма святими.
М’ясопусна неділя – неділя про Страшний суд
«Ото настав час, душе! Біжи наперед і клич з вірою: згрішила я, Господи, згрішила перед Тобою! Але знаю, Чоловіколюбче, Твоє милосердя. Тому, заради великої Твоєї милости, не відкинь мене, Пастирю добрий, щоб стати мені по Твоїй правиці!» (з вечірні неділі м’ясопусної) – спонукає нас кликати до самих себе літургійна традиція м’ясопусної неділі (назва неділі пов’язана з завершенням м’ясопусного тижня, тобто тижня, у якому «прощаємося» з м’ясними стравами, яких ще донедавна зовсім не вживалося у Великому пості). Саме ця неділя, єдина у літургійному році, не пропонує нам у євангельському читанні для роздумів благодатний час діяльності і проповіді Христа, а другий і славний Його прихід та суд над вселенною.
«Якже прийде Син Чоловічий у своїй славі, й ангели всі з Ним, тоді Він сяде на престолі своєї слави. І зберуться перед Ним усі народи, і Він відлучить їх одних від одних, як пастух відлучує овець від козлів», – говорить нам Євангеліє м’ясопусної неділі. І критерієм такого відлучення стане не вдавана побожність, не формальна приналежність до церковної спільноти, навіть не тривала і почасти лише зовнішня молитва, а любов. Саме любов судитиме наші вчинки, адже «любов силу гріхів покриває» (1 Пт. 4, 8). Каже Христос до кожного з нас у цю неділю: «Я голодував, мав спрагу, був чужинцем, нагим був, хворим, у тюрмі,.. благав про допомогу, потребував вашого часу, трошки зусиль, прагнув доброго слова, милостині, страждав у самотності, незрозумінні, відкиненні, хотів просто лише уваги, а деколи лише погляду…». І тоді ми дивуємося, як Він, всемогутній і непізнанний, досконалий і вічний Бог, міг би чогось потребувати від нас, обмежених і слабких творінь? Ми ж доволі часто разом із євангельськими козлами не знаємо і не пам’ятаємо, коли бачили Його потребуючим. Адже ми справді не бачимо. Бачимо навколо лише таких самих як ми людей. І не побачимо, допоки не полюбимо. Допоки не полюбимо Бога. Якщо любитимемо Його, неодмінно будемо Його впізнавати. Впізнавати у людях, що поруч. У кожній людині. Але любити потрібно не «словом, ані язиком, лише – ділом і правдою» (1 Йо. 3, 18). Любити – означає нагодувати, напоїти, прийняти до свого дому, зодягнути, відвідати… Любити – означає стояти праворуч у Царстві, не відаючи навіть за які заслуги.
Якщо звернутись до першого читання неділі – читання Апостола, – бачимо ту саму ідею: усе, що робимо, потрібно робити з любові. Зокрема піст, який гряде, має бути виявом любові до Бога, а не вивищенням над ближнім чи його погорджуванням. «Адже страва не зближує нас до Бога: коли не їмо, не втрачаємо нічого, ані коли їмо, не набуваємо нічого. Але глядіть, щоб оця ваша свобода не стала причиною падіння для слабких», – закликає апостол.
Нехай, отже, піст, молитва, всі вчинки і помисли не осудять нас судного дня, але дарують «у спадщину Царство, що було приготоване нам від створення світу».
