Хто є якорем нашої душі?
Євр. 6, 13-20
Уривок Послання до євреїв, приписаний для читання у четверту неділю Великого посту, починається пригадкою про обітницю Бога Авраамові (див. Бут. 12, 2-3). Бог обіцяє старозавітному патріархові, що благословить його усілякими ласками та обдарує його потомством. Авраамові чимало часу довелося чекати на здійснення Божої обіцянки, адже жінка його була неплідною (див. Бут. 11, 30), та все ж, згідно з обітницею, після тривалого часу «зачала і вродила Авраамові сина, в його старості, того часу, коли Господь призначив йому» (Бут. 21, 2). Каже автор Послання до євреїв, що Авраам «осягнув обітницю завдяки довгій терпеливості», адже всупереч законам природи не втрачав надії на потомство у своїй старості, а й не зневірився у Бозі, коли наказано було йому принести довгоочікуваного потомка на всепалення (див. Бут. 22, 2 і далі). Сам Бог поклявся йому, що виконає обіцяне (див. Бут. 22, 16). «Неможливо, щоб Бог казав неправду», але, бажаючи запевнити людину, використовує для ствердження клятву. Автор Послання до євреїв виразно наголошує, що обітниця, дана Богом Авраамові, стосується також і нас, «спадкоємців обітниці», тих, які повірили в Христа та «прибігли прийняти надію, призначену нам». Це наче друга частина обітниці, яка знаходить своє сповнення в Ісусі Христі[1]. Не лише Авраамові та старозавітним праведникам призначена обітниця благословення, але й нам – новозавітним потомкам батька віри, тобто Авраама. У цій обітниці ми маємо «мати сильну заохоту» у всіх труднощах та непевностях життя. У Бозі ми маємо опору, Ним кріпимось. Бог – наче якір, що стримує корабель (нас самих) від зруйнування морським шквалом (пристрастями житейськими і нападами лукавого). Якщо дозволяємо Богові тримати нас при собі, наш якір закинений «за завісою» (йдеться про храмову завісу як символ, що відділяв земне від небесного), тобто у Святому святих – у раю. Туди ввійшов як предтеча людського входження Христос – Бог і Людина. Предтечею Христос названий тому, що Він першим у людському єстві увійшов у рай, зачинений після переступу Адама, та відкрив його всім людям своїми страстями та воскресенням.
Авраам повірив обітниці Божій, і терпеливо очікував її здійснення, і не сумнівався, що Бог дотримає клятви, і не узалежнював свою віру від законів природи та людської логіки. «Авраам повірив Богові» (див. Бут. 15, 6). І Бог дарував йому все те, чим обрікся. Нам же Бог дарував не менш велику обітницю: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Та ми нерідко Йому не віримо, сумніваємося, заперечуємо. Ми більше віримо людям, їхнім обітницям, коли наступають труднощі. Ми більше схильні у бідах звертатися по допомогу до людей, ніж до Бога. Ми більше звикли якорем нашого життя робити власні знання, вміння і стосунки з людьми. А такий якір непостійний і слабкий. А така наша «віра» в обітницю Божу тримає нас у земному просторі життя, не вводячи «за завісу», де простір небесний.
[1] [1] Див. о. Ігор Цмоканич, «Коментар до Апостола на 4-ту Неділю Великого посту» // Коментарі до Недільного Апостола (упор. о. Т. Барщевський), Свічадо, Львів 2017, с. 310-311.
Як можемо вершити чуда та їх отримувати?
Мр. 9, 17-31
У Євангельському звістуванні четвертої неділі Великого посту чуємо розповідь про оздоровлення юнака, опанованого бісом. Ця подія відбувається в часі після преображення на горі Тавор, де Христос розмовляв з Мойсеєм та Іллею про грядущі страсті. Таким чином Євангеліє поступово готує нас до входження у страсну седмицю. З іншого боку, розповідь про оздоровлення завершується Христовим ствердженням про необхідність посту і молитви для подолання нечистих духів, що є ще одним заохоченням до витривалості у пості, в якому перебуваємо.
Батько привів сина спочатку до учнів, та вони не змогли його оздоровити. Апостоли дивуються своїй неспроможності, адже дана була їм влада оздоровлювати. Коли ж учні питають про причину такої неспроможності оздоровити цього біснуватого епілептика, Господь відповідає, що сталося це через брак молитви і посту. Іншими словами, задля звершення чуда необхідна молитва і піст того, хто звершує чудо в ім’я Боже. Коли ж натомість батько недужого просить про оздоровлення, маючи водночас певний сумнів, чи воно можливе, Христос відповідає, що все можливе, якщо достатня віра. Іншими словами, для того, щоб отримати від Бога чудо, необхідно твердо вірити, що Бог може його здійснити. Таким чином для звершення цього чудесного оздоровлення, з одного боку, забракло посту і молитви, а з іншого – твердої віри. Христос усуває причини, які унеможливлювали чудо: Він, досконалий у молитві та всякого роду стриманості, спонукає батька до віри. І тоді чудо звершується.
Якщо ми хочемо у своєму житті вершити чуда, мусимо молитись і постити. І тоді зможемо чинити чуда прощення, любові до ворогів, жертовності, зречення себе… Чи не є великим чудом вміти простити, любити, віддавати себе у жертву? Якщо ж хочемо отримувати чуда від Бога, мусимо просити Його, щоб допоміг нашому невірству. Ми часто просимо Бога, але не віримо, що дасться нам. Як же тоді можемо отримати? Ми часто хочемо простити, але не молимось за кривдника, не постимо і не хочемо що-небудь жертвувати у своєму житті. То як же нам звершити чудо прощення?
Чудо в ім’я Боже може звершити той, хто молиться і постить, а отримати той, хто має віру у всесильність Божу.
