«Як утечемо ми, коли занедбаємо таке велике спасення?»

Євр. 1, 10–2, 3

В уривку Послання до євреїв, який читають на Літургії другої неділі Великого посту, чуємо про величчя Божого Сина та про спасення, яке Він приніс людям. Уривок починається цитатою з Псалма 102 (101), в якій псалмопівець визнає Бога єдиним вічним буттям. Усе сотворив Він: небо і землю, але сотворене не є безкінечним у літах. І небо, і земля пройдуть, матимуть своє завершення, тоді як Творець незмінний і літам Його немає кінця. Настільки більшим є Господь над вселенну, сотворену Ним, що увесь світ порівняно з Ним є наче одяг, який зношується, старіє, стає непридатним та й зникає. Далі автор Послання до євреїв підсилює своє твердження про велич Сина Божого ще однією цитатою з Книги Псалмів (Пс. 110 (109)), вказуючи, що Син значно більшу і незрівнянно більшу славу та велич посідає, аніж ангели, адже ангели – служебні духи, а Син – відвічний Бог по правиці Бога Отця. Ангелів посилає Бог до людей, тобто до тих творінь з-поміж видимого світу, які мають успадкувати спасення. Це велике спасення власне й приніс Син Божий, але людина здатна його занедбати, «знестися з дороги» правди, не вважати пильно на благовість, яку почула. За те, однак, муситиме дати відповідь. Великим безумством для людей є занедбання слів ангелів Божих, а скільки більшим безумством є занедбання слів самого Бога і занедбання спасення, Ним принесеного. Великого спасення. Сам Господь, явившись на землі Людиною, проповідував нам слова спасення і подав його своїм життям, смертю та воскресенням.

«Як утечемо ми, коли занедбаємо таке велике спасення?» Чим оправдаємося перед Богом, який усе воздав нам, а ми не вважали, щоб спрямувати свої кроки, простягнути свої руки та й отримати? Отримати дароване. Не здобути і не заслужити, а просто не занедбати те, що вже дане. Нам дане велике спасення. Вічне і блаженне. Щоб його не занедбати, потрібно йти дорогою спасення і вважати пильно, щоб нас з неї «не знесло» земними пристрастями і принадами. Нас нерідко «зносить» з тієї спасенної дороги наш гнів на ближнього, наша гонитва за добробутом, наша гордість і байдужість, наш осуд і наклеп, наше розпусне і пусте життя. Ми не боїмося себе потрудити, щоб отримати земну славу, маєтки, повагу, стан. Ми себе трудимо, щоб отримати те все. Але чи не дивно, що ми не хочемо прийняти спасення, яке нам дароване? Чи не дивно, що ми занедбуємо велике, здобуваючи мале, а радше здобуваючи «ніщо» і то великим трудом? Дар спасення вимагає лише від нас, щоб ми спрямували до нього свої кроки і простягнули свої руки, аби його отримати. Але щоб спрямувати свої кроки на дорогу спасення, треба зійти з дороги пристрастей. Бо дороги ці ведуть у різні боки. І щоб простягнути руки до дару спасення та отримати його, уже дароване, потрібно звільнити руки від земних дібр. Ми не трудилися над даром спасення, але мусимо «потрудити» себе перестати трудитися над тим, що є «нічим».

Син Божий, незбагненне Величчя, потрудив себе над нашим спасенням, виснажив себе аж до смерті. «Як утечемо ми, коли занедбаємо таке велике спасення?» Чим оправдаємося перед Ним? Що скажемо Йому? Чи скажемо, що не могли потрудитися, щоб просто прийняти те, над чим не трудилися? Чи скажемо, що ми все життя своє трудилися на те, щоб занедбати Його дар? Чи скажемо, що ми не почули? Чи скажемо, що ми просто не хотіли пильно вважати на те, що почули? Що скажемо?

Наполегливість і нетерплячість

Мр. 2, 1-12

Неділя друга Великого посту в євангельському читанні звістує нам подію оздоровлення розслабленого. Це читання закликає нас позбутися духовного розслаблення: прийняти відпущення гріхів від Спаса, устати з недуги духа, взяти своє ложе, тобто обов’язки і тягарі життя, та увійти до дому свого серця, щоб перебувати у ньому з Богом.

Друзі розслабленого мали чудову віру, споглянувши на яку, Христос одразу відпустив гріхи недужому, а також підняв його з фізичних болів. Чи маємо ми таку чудову віру, дивлячись на яку, Господь відпускатиме гріхи нашим друзям? Чи маємо ми таку наполегливість і нетерплячість, коли йдеться про врятування ближнього з розтлінних болів духа і тіла? Адже не лише наполегливість мали ці євангельські друзі розслабленого, щоб розібрати покрівлю, але й нетерплячість, адже не хотіли чекати довше ні миті, щоб привести недужого до здоров’я (можна ж було, звісно, дочекатися часу, коли люди розійдуться і тоді приступити до Христа з проханням про оздоровлення). І Христос милостиво схвалює таку наполегливість і нетерплячість у дбанні про спасення іншого та воздає недужому понад те, що просили його добрі друзі.

З іншого боку, бачимо постаті книжників, що, можливо, ставили собі добре запитання, але не з добрим налаштуванням. Питаючись справедливо, хто може відпускати гріхи, окрім Бога, вони, не шукаючи відповіді, уже її знають: «Він богохульствує!» Це іншого роду наполегливість і нетерплячість: в осудженні когось. Замість того щоби шукати відповіді на складне для них питання у лагідності та смиренності, споглядаючи на Чоловіка, що словом і перстом Божим піднімає недужих, книжники наполегливо і нетерпляче Його осуджують.

А в чому наполегливі і нетерплячі ми: в спасенні іншого чи в його осуді?