Марія Ярема. Причаститися Слова

Коментар апостола (<em>Ді. 6, 1-7</em>)Коментар Євангелія (<em>Мр. 15, 43</em>–<em>16, 8)</em>

Служіння багатьом

У неділю третю після Пасхи, неділю мироносиць, під час Божественної літургії у першому читанні чуємо уривок з Книги Діянь апостолів про вибір та поставлення семи дияконів. Безпосередньою причиною для цього стало нарікання гелленістів – євреїв з діаспори – щодо занедбання їхніх вдів, тобто що вони не отримували належної опіки, на відміну від вдів єврейських (тих, які були не з діаспори, а народилися і постійно жили у Святій Землі)[1]. Апостоли реагують на це нарікання та пропонують вибрати сімох чоловіків, які відповідатимуть на подібні потреби спільноти, тобто служитимуть спільноті різним чином у щоденному побуті. Апостоли виразно кажуть, що не годиться їм залишати проповідь і «служити при столах», тобто слугувати у щоденних потребах спільноти. Вони кажуть це не тому, що таке служіння якимось чином маловажне чи принижує їхню апостольську гідність, а тому, що його можуть виконувати також інші християни, які постійно перебувають у певних спільнотах, тоді як вони, апостоли, покликані найперше голосити аж по край світу (див. Ді. 1, 8) Добру Новину та священнодіяти Святі Тайни. Вибір сімох дияконів, тобто служителів («дияконія» з грецької мови означає «служіння»), падає на тих мужів, які мають між християнами добру славу, на яких спочиває Святий Дух та які посідають мудрість. З-поміж них найпершим названо Стефана, який незадовго по тому стане первомучеником. На усіх вибраних для служби апостоли поклали руки, тобто ці сім мужів отримали апостольське рукоположення, або ж, іншими словами, як ми звично вживаємо, дияконські свячення (слід пам’ятати, що дияконат – перший ступінь священичого рукоположення, другим є священство, а третім – єпископство). Уривок з Діянь, призначений для читання у неділю мироносиць, завершується твердженням, що число послідовників Христа в Єрусалимі невпинно зростало, а посеред них була велика кількість священиків – тих, які, служачи при Єрусалимському Храмі, приверталися до віри в Христа[2].

Дияконія не є уділом лише рукоположених, усі християни покликані служити іншим, за прикладом самого Христа. Аби служити іншим правдиво, а не мнимо, потрібно бути повним Духа Святого та мудрості, як сказано про сімох дияконів. Лише тоді таке служіння буде не просто емоційним поривом співчуття до потребуючих чи якимось непостійним і фрагментарним діянням, а стане справжнім свідченням Христа та служінням Йому самому. Часто ми розпочинаємо якісь добрі діла, але потім нам бракує сили їх завершити або тривати у їх виконанні. З часом ми знеохочуємося і нам стає нудно продовжувати, до прикладу, когось навідувати чи допомагати тому, хто тривалий час потребує певного роду послуги. У нас виникає бажання змінити вид діяльності і почати щось нове. Або ж нас поглинають власні проблеми та потреби і ми перестаємо служити ближнім. Така постава не личить учням Христа. Необхідно постійно стягати на себе Святого Духа та просити Його про мудрість, щоб могти бути справді добрими служителями. Тоді у світі стане менше нарікань про занедбаних вдів, сиріт, вбогих, недужих, безпомічних. Тоді самі ми зможемо мати участь з Христом, який «послужив та дав своє життя на викуп за багатьох» (див. Мт. 20, 28).

[1]

[1] Див. F.F. Bruce, The Book of the Acts, Revised Edition, William B. Eerdmans Publishing Company, Grand Rapids 1988, c. 120.

 

[2]

[2] Див. там само, с. 123.

Любов чи «приводи для гріхів»?

Мр. 15, 4316, 8

У третю неділю після Пасхи читають Євангеліє про поховання Христа, яке учинив Йосиф Ариматейський, та про прихід до гробу мироносиць вранці першого дня по суботі. І Йосиф, і мироносиці дбають про тіло свого Учителя, з любов’ю звершуючи над Ним чин погребення. Євангеліє наголошує, що Йосиф сміливо увійшов до Пилата просити тіло Ісуса. Очевидно, не було звичним просити в управителя тіло розп’ятого для поховання. Ариматеєць не зважав на небезпеку звинувачення, що він є послідовником Того, кого визнали злочинцем, і не зважав на своє високе суспільне становище, в якому не прийнято було клопотатися про поховання засуджених на ганебну смерть. Усе це не мало значення. Він любив свого Вчителя і не ставив себе та свій авторитет і безпеку вище Нього.

Жінки ж мироносиці сміливо йдуть до гробниці, журячись, за словами Євангелія, хто ж їм відкотить важкий камінь від її входу. Вони журяться тим, але не вертаються додому, не чекають сприятливого часу, щоб знайти когось до допомоги. Вони поспішають до гробу Того, кого любили. Усе інше не мало значення. Вони любили і цього було достатньо, щоб не відступити.

І Йосиф з Ариматеї, і жінки мироносиці могли знайти різноманітні приводи і підстави, щоби не прийти і не послужити Померлому. Хіба Йосифові, який не був ані родичем, ані одним з дванадцятьох, не достатньо було б оправдати свою бездіяльність небезпекою для життя і для його суспільного становища? Чи мусив він ризикувати, аби вчинити те, що мали б чинити інші? Чи мироносицям не достатньо було б оправдати свою бездіяльність жіночою слабкістю і страхом? Чи мусили вони ризикувати, якщо цього не робили учні? Кожен з них міг би знайти для себе оправдання, якби не хотів вчинити милосердя для тіла Христа. Але вони не шукали приводів, не шукали оправдання, не шукали себе. Бо любили. Натомість нам, християнам теперішнього віку, достатньо найменшого приводу, щоб бути бездіяльним, щоб не любити, щоб оправдати свою байдужість. Достатньо найменшої підстави, щоб себе поставити вище Бога, а егоїзм – вище любові.

Нехай не забракне нікому з нас любові, щоб не вигадувати нам «приводи для гріхів» (Пс. 141, 4), а шукати можливості для милосердя. Щоб не знати, що інші мають чинити, а самим звершувати велике. Щоб не оправдуватися, а бути оправданими. Щоб не лишитися в гробі, а слідом за Христом воскреснути.