Євр. 9, 11-14
У п’яту неділю Великого посту в читанні Апостола чуємо продовження теми, порушеної в читаннях попередніх постових неділь, а саме про архиєрейство Христа. Господь Ісус – «Архиєрей за чином Мелхиседека», співчутливий до людей і обраний на найвище архиєрейство, якого сам собі не присвоїв, але як Син отримав від Отця – стверджували читання попередніх неділь. У читанні п’ятої неділі чуємо ще інші уточнення щодо образу Христа як досконалого і вічного Архиєрея. Він – «Архиєрей майбутніх благ», тобто Той, хто священнодіє ці майбутні блага – зруйнування жала смерті, відкриття раю, вічне спасення людей. Це священнодіяння Христос звершує через «більший і досконаліший намет», аніж старозавітній намет зборів (переносна святиня вибраного народу під час мандрівки до обітованої землі та деякий час по входженні в неї). Цим наметом, «зробленим не людською рукою», не земної будови, є тіло Господа Ісуса. Тіло людського єства Бога. Цим тілом Христос священнодіє спасення людини, це тіло приносить Він на розтерзання та муки. З кров’ю цього тіла, а не з кров’ю безсловесних творінь (тварин), входить раз назавжди у святиню, тобто у Царство Небесне, приводячи з собою відкуплених – передше в’язнів аду.
Укладання союзу або те чи інше освячення у Старому Завіті відбувалося через кров певних тварин: їх кров’ю зрошувався жертовник та речі чи кропилися люди. Христос же укладає Новий Завіт у своїй крові, а не у крові чи то тварин, чи то людей. Христос укладає Новий Завіт не з кров’ю тварин, які хоча безвинні, але не чеснотливі крові свого творіння, хоча Йому як Богові належить усяке тіло, що живе, і всяка кров, що тече жилами живучих; адже тварини не здатні ані грішити, ані любити. Не укладає Завіт і з кров’ю людей, які винні у переступі. Але у «власній» крові власного тіла, узятого в часі, задля спасення тих, яких кличе жити поза часом, – задля людей. Скільки більше Його кров, кров Бога у людській плоті, освячує нечистоту людини, аніж кров тварин! Скільки більше Його кров, свідомо принесена, добровільно жертвувана, болісно виточена, є ізбавлінням, аніж несвідомо, недобровільно і незрівнянно менш болісно принесена кров тварин. Тварину приносили Богові як таку, що не здатна відмовитися від своєї участі бути жертвуваною чи якимось чином переступити Боже веління. Христос «приносить себе самого Богові непорочним», але як Той, хто людською свобідною волею досконало слідує Божій волі та жодного пороку не чинить у своїй досконалій свободі. Якщо кров тварин приносили заради чистоти тіла, то кров Христа очищує «наше сумління від мертвих діл, на служіння Богові живому». Мертвими ділами є всі ті, які не спрямовані «на служіння Богові живому», а спрямовані на мертвоту – на все те, що не є Богом і Божим. Єдиний Бог оживотворяє все. Поза Ним лише мертвота.
Ісус Христос – досконалий і вічний Архиєрей, який священнодіє спасення людини, хоча це Йому належалося би приймати священнодіяння від людей. Він приносить себе у жертву, хоча це Йому належалося би приймати жертви від людей. Він своїм тілом і кров’ю приносить людині спасення, хоча це Йому належалося би служіння від всякого тіла і крові.
Мр. 10, 32-45
У п’яту неділю Великого посту читають євангельський уривок про простування Христа разом з учнями до Єрусалиму, де Господь віддасть своє життя за життя світу.
Пише євангелист Марко, що Христос ішов попереду, а учні слідом за Ним, дивуючись і страхаючись. Дивувалися апостоли, що їх Учитель іде до того міста, де чигає смертельна небезпека на Нього, а й страхалися того. Христос же явно говорить їм, що їхні страхи невдовзі справдяться, що саме для цього Він подорожує до святого міста, щоб там умерти і воскреснути. Дивно, що, почувши таке, учні ніяк не реагують, а натомість двоє з них питають Христа про перші місця у Його Царстві. Апостоли таким чином не просто не усвідомили, що чекає їхнього Учителя за кілька днів, як завершиться їхній шлях; не просто не зрозуміли, що їхній Учитель не сотворить жодного чуда, аби врятувати себе перед лицем смерті; не просто не збагнули, що попереду страшні катування і смерть Того, кого вони любили, – вони геть не зрозуміли того, що Христос їх навчав протягом своєї святої місійної діяльності. Вони не збагнули покори і мудрості Господа, який не прагнув земного володарювання, не усвідомили Його служіння, яким Він не шукав собі слави, не прийняли до серця Його Духа, яким навчав їх. Всього того учні досі не зрозуміли, а натомість питають Господа про перші місця у найневідповідніший момент, коли Він говорить їм як друзям про свої грядущі страждання. Двоє питають, а десятеро інших обурюються на тих двох, бо й собі хочуть зайняти кращі місця у земному царстві, яким не є Царство Христа. Довготерпеливий Учитель не картає їх, але стверджує, що вони не знають того, чого просять. Просять про славу і матимуть її, але не таку, як собі нині це уявляють; просять про радість, і отримають її у повноті, але не через марну владу, а через чашу страждань і хрещення хрестом; просять про місця у царстві, і займуть їх, але не в тому царстві, про яке просять, а в тому, що Отець приготував. Місця праворуч і ліворуч приготовані тим, що п’ють чашу і хрестяться хрещенням Христа. І кожному з нас приготована своя міра чаші і хрещення, і своє місце у Царстві, в якому багато жител (див. Йо. 14, 2).
«Хто з-поміж вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх», – каже Господь Ісус, який досконало являє у житті своєму цей заповіт. Він, що всім послужив та віддав «життя своє як викуп за багатьох», є Тим, кого Отець «воскресив з мертвих і посадовив на небі праворуч себе, вище від усякого начала, власти, сили й володарства та всякого імени, яке б воно не було, не тільки на цьому світі, але й на тому, що буде» (Еф. 1, 20-21). Він, який упокорив себе, послуживши у світі та віддавши життя своє, є Тим, якому Отець «усе підкорив під ноги й вивищив Його понад усе, як Голову Церкви, яка є Його тілом, повнотою того, що виповнює все в усіх» (Еф. 1, 22-23). Наскільки уподібнимося покорі Христа, Його служінню і жертві, Його чаші і хрещенню, настільки близько праворуч чи ліворуч возсядемо у Його Царстві.
