Справжність і вдаваність митаря і фарисея

Лк. 18, 10-14

Неділя митаря і фарисея продовжує тематику покаяння, поступово впроваджуючи нас у Великий піст. Євангельське читання розповідає про хвалькувату молитву фарисея і покаянну молитву митаря. І незважаючи на те, що хвальба першого була не голослівною, а справді відповідала добрим вчинкам, подібно як і покаяння другого було наслідком реальних недобрих вчинків, молитва їхня повністю змінила порядок речей: першому відняла похвалу, а дала другому; другому відняла ганьбу і дала першому.

Доволі часто у молитві приватній чи літургійній повторюємо слова митаря. Але в серці не менш часто повторюємо слова фарисея. Так якось виходить постава митаря назовні, а постава фарисея всередині. Б’ємося в груди, повторюючи жести митаря, а в тих грудях водночас б’ється серце фарисея. Устами молимося з митарем, а віримо з фарисеєм у свою найкращість. І таким чином обидва євангельські герої дивним чином поєднуються у нашому житті.

Але як це можливо, щоби покаяння і смиренність митаря поєднувалася з самовпевненістю і гординею фарисея? Як це можливо, що одне другого не поглинає? Неможливо сумістити смирення і гордість, самохвальбу і покаяння, осудження інших і осудження себе самого. Що ж тоді? А тоді виходить, що хтось із євангельських героїв з їхніми чеснотами чи пороками насправді є у нас лише вдаваним, а не справжнім.

То ж хто ми: справжні митарі і вдавані фарисеї чи навпаки: справжні фарисеї і вдавані митарі?

Побожне життя у Христі Ісусі та переслідування

2 Тм. 3, 10-15

У неділю митаря і фарисея, яка невпинно наближає нас до Великого посту, в читанні Апостола чуємо про переслідування та витривалість. Апостол Павло хвалить Тимотея за вірність та досконале наслідування його, Павла, у різного роду переслідуваннях та стражданнях. Ці страждання та переслідування були жорстокі та постійні, адже апостол стверджує, що й сам багато їх зазнав. Але які б вони не були, від усіх них, наголошує св. Павло, урятував Господь. А далі впевнено стверджує Тимотеєві, що і він сам, і всі інші, які справді щиро, а не сповидно вірять у Христа, будуть також рано чи пізно переслідувані за віру. Будуть переслідувані лихими людьми й дурисвітами, які знаходитимуть щораз нові приводи для переслідування і щораз нові способи. У тому всьому св. Павло заохочує завжди твердо триматися віри. Він каже Тимотеєві, що не слід забувати, від кого він навчився тієї віри, а навчився він через Святе Письмо від самого Господа.

Каже св. Павло, що «усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані». З того можна зробити висновок, що багато з нас, християн, не живуть побожно у Христі Ісусі, адже зовсім не є переслідуваними. Ніхто сьогодні не вбиває нас за нашу віру, ніхто не відбирає нам через неї маєтки, ніхто не позбавляє нас робочого місця, ніхто не виганяє нас за віру з навчального закладу, як це бувало з нашими батьками ще так недавно. Ніхто навіть не кпить з нашої віри, не насміхається з того, що ходимо до церкви, що знаменуємо себе хрестом на публічних богопочитаннях. Як же тоді узгодити це з тим, що каже апостол? Є два варіанти: або ми справді не живемо побожно у Христі, і тому не є переслідуваними, або ми живемо у Христі, а переслідування ще нагрянуть у нашому майбутньому житті. Бо справді неможливо все своє життя присвятити Богові, Йому єдиному служити, до Нього єдиного бути прив’язаним і не наразитися якщо не на фізичні переслідування, то бодай на людські насмішки і відкинення. Чому неможливо? Тому що той, хто цілковито і щиро любить Бога і зовсім не прив’язаний ні до маєтків, ні до слави, ні до самолюбства, ні до фальшивого обоження будь-кого з людей, завжди є докором усім іншим людям, завжди є для них наче «більмом на оці», бо самою своєю поставою свідчить про їхню грішність, а це їх дратує. Справді побожна людина не може не бути відкинена чи упосліджена у світі. Погляньмо навіть на приклад євангельського митаря. Він, який щиро кається, зазнає зневаги від фарисея. Щирість грішника у покаянні нерідко викликає в людей насмішку чи докір.

Тому питання стоїть дуже серйозно: чи ми справді побожно живемо у Христі Ісусі? Чи ми справді відкинені і упосліджені, чи радше поважані і люблені світом? Чи часом не виглядає так, що наша віра у Христа є сповидною, настільки глибокою, наскільки нам суспільно вигідна і корисна?