Роздуми над читанням Апостола і Євангелія у 25-ту неділю після Зіслання Святого Духа

Марія Ярема. Причаститися Слова

РОЗДУМИ НАД ЧИТАННЯМ ЄВАНГЕЛІЯРОЗДУМИ НАД ЧИТАННЯМ АПОСТОЛА

Роби це й будеш жити

Лк. 10, 25-37

У двадцять п’яту неділю по Зісланні Святого Духа під час Божественної Літургії читаємо Євангеліє про доброго самарянина. Найперше Євангеліє ставить вимогу любити Бога та ближнього, а потім детальніше пояснено, як саме слід любити ближнього.

«Роби це й будеш жити», – каже Христос до законовчителя на його ствердження двох заповідей любові. «Іди і ти роби так само», – завершує Господь свою розповідь про доброго самарянина. Усе начебто є зрозумілим: необхідність любові, її вищість понад усі інші почуття, її сила і краса. Усе начебто зрозуміло. Але залишилося лише йти і любити так, як каже Господь у Євангелії. Що, однак, не є легким. Адже нелегко змилосердитися над чужою і нужденною людиною, над п’яничкою і жебраком, над немудрим і диваком. Нам подекуди навіть важко змилосердитися над людьми знайомими і зовсім не чужими. А що вже казати про ворогів? А самарянин милосердиться над чужинцем і представником ворожого народу. Натомість ми часто замінюємо своє милосердя загальними фразами самовиправдання: «Він сам винен у своєму горі»; «Не можу йому допомогти, бо так він нічого не навчиться»; «Нехай йому допоможуть інші, тобто ті, які повинні це зробити: соціальні служби, рідні, Церква і т.д.»; «Я б допоміг, але якраз зараз зовсім не встигаю на важливу зустріч»; «Якщо я буду всім допомагати, то що зі мною буде?»… Якщо ж йдеться про те, щоб допомогти представникові ворожого народу, то число таких самовиправдань значно зростає… Отож виходить, що ближніх навколо нас не так уже й багато: у це число не входять чужі і нужденні, п’янички і жебраки, нерозумні і диваки, вороги і недруги. Але чи про таке розуміння «ближнього» говорив Христос? Ні, Він говорив радикально протилежне. Ближнім є кожен, хто поруч. Сьогодні і зараз. Любити його – означає любити Бога. Робити це – означає мати життя.

Надзвичайне і надмірно обильне покликання

Еф. 4, 1-6

У читанні Апостола двадцять п’ятої неділі по Зісланні Святого Духа чуємо заклик жити достойно свого покликання. Апостол Павло, пишучи ефесянам, як потрібно поводитися відповідно до покликання, сам є для них прикладом, адже за віру в Христа, до якої Бог його покликав, він терпить ув’язнення, і саме це ув’язнення є поведінкою достойною покликання. Так і кожен християнин повинен жити достойно свого покликання вірити в Христа.

Апостол далі пояснює, яка поведінка є достойною такого високого покликання: бути покірним, лагідним і довготерпеливим, зберігати єдність і мир, віру і надію. До такого життя покликані усі, які увірували в Христа, бо всі разом вони творять Містичне Тіло Христа – Церкву, всі мають один дух – усиновлення, всі мають одну надію покликання – богоуподібнення і Царство слави. Усі мають одного Господа, зберігають одну віру, одним хрещенням охрещені, одного Отця діти, який як Бог є над усіма своїми творіннями, але водночас діє через усе своє творіння, оживляючи його, і який є в усіх, які Його шукають і приймають чистим серцем.

Заклик апостола Павла жити достойно покликання, яким Бог візвав кожного з нас, повинен постійно супроводжувати всі наші міркування і вчинки. Бог дарував нам надзвичайну і надмірно обильну благодать – бути Його образом, Його дитиною, Його спадкоємцем, Його возлюбленим. Таке надзвичайне покликання вимагає надзвичайної відповіді, а саме справді жити і діяти у світі як образ Бога, як Його дитина, спадкоємець і возлюблений. Таке життя означає вміти упокоритися перед іншим, вміти лагідно відповідати на нелагідність, вміти довго і щиро терпіти іншим, вміти прощати завдані образи, вміти любити тих, які спричиняють терпіння, вміти зберігати з такими єдність духа і нести їм мир. Таке життя буде достойним покликання. Звісно, воно не буде легким, а вимагатиме постійної самопожертви і зречення себе. Але й Бог нелегким способом усиновив нас та вчинив своїми возлюбленими спадкоємцями. Покликання, яким Бог нас візвав, насправді гідне наших великих зусиль. Гідне того, щоб ми всім своїм єством старалися жити цим покликанням. Бог, який віддав за нас життя, щоби покликати своїм святим візванням, достойний того, щоб ми у своєму житті робили великі зусилля для того, щоб відповісти достойно на Його покликання. Не просто зусилля, але великі зусилля. І не просто великі, а якнайбільші.