Торкатися Бога вірою чи байдужістю

Лк. 8, 41-56

Євангельське читання двадцять четвертої неділі по Зісланні Святого Духа розповідає про подвійне чудо, вчинене Христом: оздоровлення та воскресення. Цікавим є той факт, що донька Яіра мала стільки ж років, скільки кровоточива жінка страждала від страшної недуги – дванадцять років. Замалий час, щоб жити, але завеликий, щоб безперервно страждати. Бог приходить продовжити час для життя і зупинити його для недуги. Це подвійне чудо Христос чинить задля віри начальника синагоги і задля віри кровоточивої жінки. Перший, будучи у суспільній пошані, не нехтує упокорити себе перед Учителем-теслею з Назарету. Друга, будучи у суспільній зневазі, насмілюється задля віри торкнутися риз. І кожний отримав велику й багату милість задля великої і багатої своєї віри.

Не такою, однак, часто є віра тих, що йдуть за Христом сьогодні. Сьогодні важко знайти віру у Його потугу підняти когось із мертвих. Важко знайти віру у чудодійність самих Його риз. Як сучасному християнинові вірити у силу дотику до Христа, якщо він не вірить у силу Причастя до Його Тіла і Крові? Сучасному послідовнику Христа легше вірити у допомогу ворожбитства, астрології, різних форм нетрадиційної медицини, але не у доторкання до Бога, не у Його силу воскресити з мертвих, не у Його потугу підняти з постелі недуги.

Віра спасла кровоточиву. Спасла вона і дочку Яіра. Через один лише дотик до Бога. А нині Бог дає нам не те, що торкатися до себе, а жити собою, споживаючи Тіло і Кров. Але ми перестали торкатися Бога своєю вірою, натомість торкаємося Його байдужістю, яка зовсім не передбачає чуда і ніколи не несе спасення.

Чужинці і домашні Бога

Еф. 2, 14-22

У першому читанні Божественної літургії двадцять четвертої неділі по Зісланні Святого Духа чуємо про бездоганне примирення між Богом і людиною, а також між людиною і людиною, яке Христос довершив у своєму тілі. «Він – наш мир», – каже св. апостол Павло. Коли йдеться про двох, з яких Христос зробив одне, то з контексту другої глави Послання до ефесян випливає, що цими двома є люд вибраного народу Ізраїля і люд усіх інших народів. Що спільного було між євреями, що поклонялися одному і правдивому Богові, та язичниками, які поклонялися силам природи і багатьом неправдивим богам? У вірі їхній не було нічого спільного. Але Христос прийшов примирити з Богом усіх: і вірних єдиному Богові і невірних. Ворожнеча між Богом і людиною, а цю ворожнечу апостол символічно називає стіною і перегородою, установлена була гріхом, а зруйнована Христовою смертю на хресті. Христос, узявши на себе гріхи людей, руйнує на хресті їхній смертний засуд, виречений колись у раю. Апостол говорить про те, що Господь скасував також закон заповідей, тобто показав нечинним оправдання (спасення) через закон. Цю тему св. Павло широко розгортає у різних фрагментах своїх Послань, пишучи про оправдання через віру, а не через закон. Господь «прийшов звістувати мир» тим, «що були далеко», тобто язичникам, «і тим, що були близько», тобто євреям. Але ні перші, ні другі, незважаючи на різницю між ними (близькість до Бога і далекість від Нього), без Христа не були примирені з Богом, не мали доступу до Нього, не могли спастися своєю праведністю чи дотримуванням заповідей.

Апостол Павло заохочує ефесян повірити в те, що вони, ще зовсім недавно так далекі від Бога, сьогодні є «співгромадянами святих і домашніми Божими». Цими словами апостол явно показує, що ті, які походять з язичників, стали рівними із тими, які походять з вибраного народу, а отже, перші стаються співгромадянами других. Коли св. Павло говорить про святих, то має на увазі тих, які увірували в Христа Ісуса. А коли говорить про «домашніх Божих», то цим образом змальовує, якою мірою люди у Христі стали близькими Богові, не просто Його слугами, чи навіть друзями, але «домашніми», тобто тими, які живуть з Богом в одному домі. Домашніми Божими учинив їх сам Господь своєю жертвою, а збудували їх у вірі пророки та апостоли. Християни, однак, можуть правдиво бути домашніми Божими, якщо й самі стануть домом для Бога, Його храмом.

Бог дарував людині, незалежно з якого народу і роду вона походить, надзвичайну благодать повернутися до Його дому, не просто бути близькою до Нього, але перебувати у Ньому, щоб і Він сам у ній перебував. Ця благодать сповнилася через Господа Ісуса, який витерпів страждання і смерть у своєму тілі, щоб подолати ворожнечу, сотворену людиною між нею та Богом. Богові було можливо спасати людину різними способами, та Він вибрав саме страждання і смерть як той спосіб, що виявляє до людини найбільшу любов. «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо. 15, 13). Бог примирив нас із собою у своїм Сині, дарував оправдання, жодним чином незаслужене, вчинив нас своїми домашніми і спадкоємцями. А нам зостається лише прийняти так щедро дароване. Якщо ж не приймаємо, то чи не стаємо чужинцями Богові і приходнями, замість того щоб бути Його домашніми?