Роздуми над читанням Апостола і Євангелія у 23-гу неділю після Зіслання Святого Духа

Марія Ярема. Причаститися Слова

РОЗДУМИ НАД ЧИТАННЯМ ЄВАНГЕЛІЯРОЗДУМИ НАД ЧИТАННЯМ АПОСТОЛА

Страшно бути з Богом чи страшно бути без Бога?

Лк. 8, 26-39

У двадцять третю неділю по Зісланні Святого Духа у євангельському читанні чуємо розповідь про оздоровлення геразинського біснуватого. На відміну від багатьох інших описів чудесних зцілень, які зустрічаємо у Євангеліях і які завершуються людським подивом, вдячністю та прославою, опис цієї події завершується тим, що мешканці Геразинської округи виганяють Христа. Євангелист Лука стверджує, що «великий страх» охопив тих мешканців, і це стало причиною такої їхньої поведінки. Цікаво зрозуміти, однак, про який саме страх ідеться. Страх спасенний чи страх земний? Видно також, що і Леґіон мав страх перед Христом, оскільки, ледве Його побачивши, каже голосом сильним: «Благаю тебе, не муч мене!» Зрозуміло, страх демонів не є спасенним. Але чи дуже відрізняється від такого страху страх геразинських людей? Цікаво, чи мешканці краю вигнали б Христа, що оздоровив біснуватого, якби не було факту втоплення стада свиней? То чого боялося населення околиць Геразину? Бути оздоровленими від своїх немочей? Бути зціленими від різного роду опанувань духовних? Почути Благу вість? Чи радше змінити спосіб свого життя? Віднайти гармонію між духовними і матеріальними благами? Позбутися звичної байдужості та поверховості у ставленні до Бога та до ближніх? Чого боялося? Утратити стадо свиней чи усвідомити свою гріховність? Чи боялося, можливо, що Христос змусить їх не зоставатися байдужими?

Легше, звісно, вигнати Пророка, аніж міняти власне життя і звичаї. Легше терпіти поряд біснуватих, аніж жертвувати матеріальним добробутом. Легше мати страх земний, ніж спасенний.

Але що насправді легше: боятися впустити Бога в особисте життя чи віддати Йому своє життя?

Такий «великий страх» не був і не є уділом лише геразинського люду. Він наповнює серця багатьох із нас, що боїмося Божого задуму. Ми часто просимо Бога, щоб вирішив наші проблеми, але тим способом, який ми знаємо і прагнемо, а не тим, що Він має у своєму провидінні. Ми боїмося повірити Богові. Бо це означає змінювати себе, перемагати себе, віддати себе. Нам легше сказати Богові, щоб Він відійшов. Адже нам страшно бути з Ним і чомусь зовсім не страшно бути без Нього.

Заслужити спасення неможливо, але ми покликані отримати його незаслужено

Еф. 2, 4-10

У читанні Апостола двадцять третьої неділі по Зісланні Святого Духа чуємо про велику любов Бога і Його благодать, якою спасає нас. Апостол Павло явно і багаторазово наголошує цю правду: ми успадковуємо спасення не через нашу особисту праведність, але благодаттю Божою через нашу віру. Бог дає нам благодать, на яку ніхто з нас не заслужив своєю праведністю. Бог є «багатий милосердям», має велику любов до нас, каже св. Павло. А ми є грішники, «мертві нашими гріхами». Нашу мертвоту Господь долає своєю благодаттю – оживляє нас, воскрешає нас, возносить на небо у Христі. Христос воскрес і ті, які злучені з Ним в одне, є воскреслі у Ньому. Христос вознісся на небо і ті, які злучені з Ним, є вознесені на небо. Яким чином? Адже ж ми ще не вмерли, щоб уже воскреснути, і ще живемо на землі, а не в небі. Воно є так, але не в духовному розумінні, а в тілесному. Бо в духовному розумінні ми вже померли і воскресли з Христом у святому хрещенні (померли для гріха і воскресли до життя), і вже вознесені з Ним на небо у Пресвятій Євхаристії. А в наступних віках (у щасливій вічності) це духовне наше розуміння стане набагато глибшим через «надзвичайне багатство благодаті Божої у доброті до нас у Христі Ісусі».

Ми спасенні, отже, не своєю праведністю, тобто не своїми добрими ділами чи добрим життям, але Божою до нас добротою. Ця доброта Бога не є нашою заслугою, ми ніяким чином не «заслужили» такої доброти, вона є даром Божим. Якщо хтось отримує платню за свою працю, то це не дар, а віддання належного. Про дар можемо говорити лише тоді, коли той, хто дарує, не зобов’язаний це робити. Якщо ж хтось дає певне благо іншому, на яке інший заслужив, то це не дарунок, а справедлива плата за заслужене, тобто той просто зобов’язаний дати це благо, тому що іншому воно належить по заслузі. Що ж до нашого спасення, то ніхто із нас не заслужив його, бо ніхто із нас не може похвалитися, що зробив Богові щось такого, за що Він зобов’язаний дати спасення. Навпаки, ми робимо багато такого, за що Бог «зобов’язаний» не давати нам спасення. Зробили ми добрі діла? Чудово, але це сам Бог сотворив нас такими, що ми покликані робити добрі діла. «Бог уже наперед був приготував», щоб ми вчинили те чи інше добре діло. Як не є нашою заслугою те, що у нас б’ється серце, чи те, що ми вдихаємо повітря, адже це належить до нашої природи, поза якою існувати не можемо, так і не є нашою заслугою, коли робимо добро, бо це належить до нашої природи, оскільки не можемо існувати поза розумом і свободою. Звісно, ми можемо розумом і свободою чинити зло замість добра, але в духовному розумінні це те саме, що в тілесному дихати водою, а не повітрям. Дехто заперечить і скаже, але ж неможливо жити людині і дихати водою замість повітря. Справді, неможливо. Там само і в духовному розумінні: неможливо жити людині і творити зло. Вона тоді стає «мертва гріхами», як стає мертвою людина, що не дихає киснем. Тому добрі діла не є нашою заслугою. Ними ми не заслуговуємо собі на Царство Небесне. Що ж тоді? Можна чинити зло? Ніколи! Якщо не має людина заслуги в тому, що вона дихає повітрям, то що тоді – дихати водою? Якщо не є заслугою людини те, що вона чинить добро, то що тоді – чинити зло? Звісно, що ні. Потрібно і в тілесному, і в духовному розумінні жити відповідно до порядку, встановленого Богом. Якщо хочемо життя, а не смерті.

Як тоді нам потрапити у Царство? Як його заслужити, якщо не добрими ділами? Його ніяк не потрібно заслуговувати. Спасення потрібно просто прийняти, бо воно нам уже дане через надмір Божої любові, доброти і благодаті. Бог не був зобов’язаний нам його давати, але дав як дар, а не як нам належне. Нам залишилося лише прийняти цей дар. Царство для нас відкрите, його відкрив нам Христос. Потрібно лише увійти туди. Незаслужено увійти. Не по справедливості увійти. А по благодаті. Через віру. Щоб успадкувати спасення, потрібно повірити. А віра неможлива без добрих діл. Саме віра є нашим способом прийняття Божого дару. Спасення не є платою Бога за нашу віру. Бо якщо Бог «платив» би нам належне по справедливості, то ніхто з нас не успадкував би спасення. Тому не намагаймося переконати себе, що ми своїм життям заслуговуємо на спасення (на відміну від багатьох інших, які не ведуть таке чисте життя, як ми, тобто не заслуговують бути спасенними). Ні ми, ні інші не заслуговуємо спасення. Бог просто нас любить і тому дає нам спасення. Любов не заслуговують. Любов дарують. Ділом нашої віри (яка обов’язково лучиться з добрими ділами, бо інакше не є вірою) є прийняти любов, а не заслужити її. Без віри ми нездатні прийняти те, що уже нам подароване.

Чи велику заслугу має той, хто простягає руки, щоб узяти подарунок? Ні, жодної заслуги він не має, зате має правильне бажання отримати дар. Бо як не простягне рук, а заховає їх за спину, то подарунка таки не отримає. Віра є нашим «простяганням рук», щоб отримати дар спасення. Добрі діла, які із віри, є нашим «простяганням рук», але вони ніколи не стануть нашою заслугою перед Богом. Зате якщо не віритимемо, якщо не робитимемо добрі діла, то таки не отримаємо того, що вже подароване. Нам не треба нічого заслуговувати перед Богом, але потрібно лише захотіти отримати незаслужене.