Байдужість і спасення

Лк. 16, 19-31

Євангеліє двадцять другої неділі по Зісланні Святого Духа подає до роздумів розповідь про багача та Лазаря. Розповідь протиставляє реальності й блага тутешнього і тамтешнього світу: несправедливість першого протиставлено справедливості другого, розкоші і марнота першого протиставлено дόбрам духовним. Хотілося б, однак, звернути особливу увагу на кінцеву фразу уривку, виречену Авраамом: «Як вони не слухають Мойсея і пророків, то навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять». Авраам безкомпромісно відмовляється від застосування надприродних знаків і об’явлень задля навернення і покаяння тих, що живуть на землі. Натомість стверджує, що жоден знак чи з’ява, як от, наприклад, воскресення померлого, не здатні зворухобити серця байдужих. Бо байдужому байдуже. Він може не відкидати існування Бога, наявність потойбічного світу та інше, але ніколи не навернеться, бо байдужому байдуже до того, чи існує Бог, чи існує ад і рай, чи існує вічна справедливість. І тому навіть коли мертвий воскресне і постане перед такою людиною, то вона, визнавши надприродне об’явлення, все ж залишиться байдужою. Єдиний спосіб навернення і покаяння для байдужого – це перестати бути байдужим. Перестати мислити у спосіб: «Я нічого поганого ніколи нікому не зробив, а отже, мені належиться рай»; «Я не можу нічого змінити у світі, а тому не роблю нічого»; «Навіть якщо я можу щось зробити, то це нічого не допоможе»; «Нічого страшного не станеться, якщо я лише сьогодні зроблю щось всупереч совісті» і т.д. Бог не хоче від нас, щоб ми лише уникали гріха, Він хоче, щоб ми чинили добро. Замало нікого не вбити, потрібно когось врятувати від голодної чи іншої смерті; замало нічого не вкрасти, потрібно щось комусь дати; замало мовчати на неправду, потрібно свідчити правду. Неможливо бути байдужим і осягнути спасення. «Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий. Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст моїх» – каже Господь (Од. 3, 15-16). Зимний християнин – той, хто супроти факту, що є охрещеним, визнає себе атеїстом та є послідовним у своєму визнанні (відмовляється від будь-яких елементів та проявів релігійності, не святкує християнських свят, не хрестить у храмі дітей, не вінчається у церкві, відмовляється від християнського похорону). Гарячий християнин – той, хто «всеціло і постійно» намагається жити з Богом та служити Йому, незважаючи на житейські обставини. Літеплий християнин – той, що час до часу ходить до храму, час до часу молиться, час до часу навіть приходить до сповіді, час до часу дає милостиню, усе начебто робить добре, але час до часу, залежно від того, чи є сприятливий час і умови. Каже Господь, що такий буде вивергнутий з Його уст. А прабатько Авраам з євангельської розповіді стверджує, що і воскресення з мертвих не наверне такого «віруючого». І страшно подумати, що «зимний» радше спасеться, ніж «літеплий».

Євангельське читання двадцять другої неділі по Зісланні Святого Духа в особливий спосіб закликає нас не бути байдужими до чужого горя, не бути літеплими до Заповідей Божих, не легковажити духовними добрами через засліплення добрами матеріальними.

Єдність з Христом чи зовнішня приналежність до Нього?

Гл. 6, 11-18

У Посланні до галатів, завершення якого ми чуємо на святій Літургії двадцять другої неділі по Зісланні Святого Духа, апостол Павло виразно стверджує, що християнам не потрібне юдейське обрізання. Для ранніх християн питання про обрізання було дуже суттєвим, адже християнство витікає з юдаїзму і сам Господь та й апостоли дотримувалися юдейських законних приписів, тому так важливо було відповісти на питання про те, чи варто дотримуватися юдейських практик, щоби бути християнином. Питання це найбільш гостро стояло для тих, які не з юдаїзму, а з язичництва увіходили в Церкву Христову. Апостол Павло однозначно відповідає, що обрізуватися християнам не потрібно.

Тема обрізання чи необрізання була надзвичайно важливою, бо йшлося про саму суть християнства: воно полягає у старому Законі чи в новій благодаті? З огляду на цю важливість св. Павло пише деякі фрагменти цього послання великими літерами; про це нам говорить 11 стих: Гляньте, якими буквами пишу вам власною рукою. Те, що апостол не написав власною рукою увесь об’єм послання, не було чимось дивним, адже зазвичай він диктував свої послання, а писав сам лише кілька завершальних речень. Однак тут слід звернути увагу власне на великі літери, якими він пише, оскільки це не було звичним для апостола, а отже, підкреслює важливість сказаного[1]. Апостол стверджує, що деякі підбурювачі силують галатів обрізуватися, але не стільки для їхнього спасення, скільки заради того, щоб ними хвалитися (тобто юдеї можуть хвалитися тим, що зростає кількість вірних Закону Мойсея) та щоб уникнути переслідування (юдеї переслідували християн, оскільки вважали їх новою юдейською сектою). Каже апостол, що й самі юдеї не дотримуються Закону, а хочуть, щоб його дотримувалися ті, які не з юдеїв.

Тоді як деякі стверджують необхідність обрізання для християн, св. Павло стверджує необхідність розп’яття з Христом. Каже апостол, що світ для нього хрестом Христа розп’ятий, тобто що світ є мертвий для нього, а існує лише хрест Христа. Так само і він світові розп’ятий, тобто не існує Павла для світу, але є він лише для Господа. Далі апостол каже, що ні обрізання, ані навіть необрізання не є важливим, якщо людина не стає новим творінням, а залишається старим. Новим творінням людина покликана стати у єдності з Христом. Тільки у Ньому вона може знайти спасення, а не в обрізанні, чи в необрізанні.

На завершення св. Павло благословляє тих, які приймають це вчення, чи то вони походять з язичників, а чи з євреїв. Окрім того, стверджує, що носить на своєму «тілі рани Ісуса», тобто рани, які свідчать про страждання, що їх св. Павло витерпів за Христа. З цих ран можна зрозуміти його правдиве служіння Господеві, а тому апостол каже, щоб ніхто не завдавав йому клопоту тим, що не приймає його вчення.

У Посланні до галатів св. апостол Павло виразно стверджує, що єдино важливим для християнина є перебувати у нероздільній і глибокій єдності з Христом. Тоді усе, що він робитиме, буде виявом цієї внутрішньої єдності, а не просто зовнішнім знаком. Відвідування храму, молитва і піст, добрі діла мають випливати із єдності з Христом, а не бути зовнішньою окрасою чи обрядом, тобто зовнішньою приналежністю до Христа. Господь Ісус має бути для християнина цілим світом. І християнин для цілого світу має являти Господа Ісуса. Господь не потребує від нас «зовнішньої» приналежності до Його Церкви, як не потребував від ранніх християн зовнішнього знаку обрізання, але потребує цілковитої і правдивої єдності з Ним для того, щоб нам увійти у спасення.

[1] Див. Nuovo Commentario Biblico. Atti degli Apostoli. Lettere. Apocalisse, sotto la direzione di Armando J. Levoratti, con la collaborazione di Elsa Tamez e Pablo Richard, Borla/Città Nuova Roma 2006, с. 384.