Божою волею є життя людини

Лк. 7, 11-16

У двадцяту неділю по Зісланні Святого Духа чуємо у читанні Євангелія розповідь про воскресення сина вдови із Наїну. Великий знак великого Божого милосердя. Господь покликав до вічності сина цієї вдови, покликав у свій час і пору, як раніше покликав і її чоловіка. Бог не помиляється у свої присудах і не змінює свою волю. Як тоді пояснити те, що Христос яко Бог спочатку кличе юнака увійти через смерть до потойбіччя, а потім оживляє його, наче змінюючи свій присуд? Хіба не Його волею цей отрок незадовго до того помер, а тепер хіба не Його волею стає живим? Але чи волею Божою смерть увійшла у світ? «Бог же створив безсмертною людину і вчинив її за образом власної природи. А через заздрість диявола смерть увійшла у світ, скуштують її ті, що йому належать», – кажуть нам тексти Святого Письма (Муд. 2, 23-24). Волею Божою є час переходу людини, що гріхом стягнула смерть, із землі до вічності, хоча Його волею не була смерть людини. Волею Бога є життя людини, бо людина сотворена, щоб жити. Але після того як смерть увійшла у світ через заздрість диявола та волю людини, волею Бога є покликати людину до вічності у час найсприятливіший для її спасення. У випадку, однак, наїнського отрока чи дочки Яіра, чи Лазаря, чи старозавітних та інших новозавітних померлих, що їх повернуто було Божою волею до земного життя, смерть як час переходу двічі зустрічала їх. Першого разу, щоб виявилася велика любов Божа до людей, до тих, що сумували і плакали за померлими, як також і до самих померлих, які, мабуть, зовсім переосмислили своє життя після такого досвіду, а другого разу – щоб остаточно ввести останніх у вічність.

Христос, чуємо у Євангелії двадцятої неділі по Зісланні Святого Духа, «зглянувся» над жінкою-вдовою. Бог милосердиться над людиною, що страждає, не допускає її надмірного страждання. Можемо запитати: чому Бог допустив, аби ця жінка так страждала, якщо у своєму провидінні призначив інший час для остаточного переходу юнака у вічність? Але чи радість по воскресенні сина не перевершувала незрівнянно смутку матері через його смерть? Невже ця радість не була вартою смутку? Чи життя матері і сина осмислювалося б ними у глибинний-глибинний спосіб, якщо би не було цієї смерті і цього воскресення? Бог дає людині лише найкраще. Кличе її до життя у найкращий для неї час, кличе її у вічність у найкращий для неї час, чинить для неї чуда і знаки у найкращий спосіб. Бо Він благий і чоловіколюбець.

Літепліть і гарячість

Гл. 1, 11-19

У читанні Апостола двадцятої неділі по Зісланні Святого Духа чуємо коротку розповідь апостола Павла про його досвід покликання до християнства та перші роки життя у Христовій вірі. Найперше апостол повідомляє про причину свого бажання розповісти про те, як його покликав Бог. Такою причиною є не що інше, як бажання запевнити галатів, що Євангеліє, яке він їм звіщає, йому, Павлові, передав сам Бог – і це не просто якась людська історія. Святий апостол стверджує, що саме Христос об’явив йому те, що він об’являє галатам і всім народам. Далі св. Павло роз’яснює деякі деталі. Згадує, що переслідував Церкву, оскільки ревно дбав про юдейство (юдейство вважало християн небезпечною сектою, яку треба подолувати). Але Богові вгодно було об’явитися Павлові і радикально змінити його погляди. Знаємо з Книги Діянь, що це сталося по дорозі до Дамаску, куди мандрував Павло, щоб переслідувати християн. З Послання до галатів ми, однак, дізнаємося, що апостол безпосередньо після того, як його покликав Бог, не вважав за необхідне з кимось радитися щодо прийняття нової віри чи відвідувати апостолів, щоб від них навчитися про Христа. Верховного апостола, тобто апостола Петра, св. Павло відвідав лише по трьох роках після свого покликання. Як також мав нагоду запізнатися і з Яковом. Що ж хоче цим сказати апостол Павло? А те, що Євангеліє він перейняв не від когось з апостолів чи учнів Христа, але що сам Бог протягом того часу, що він, Павло, перебував в Арабії і Дамаску, об’явив йому свою Благу вість.

Чому Бог покликав саме Павла стати «апостолом народів»? Чому цього запеклого прихильника юдаїзму, а не когось з віруючих, хто не мав на своїй совісті жорстокого гоніння Церкви? Тому що Павло ніколи не був людиною літеплою, але гарячою. Він сам каже про себе, що «перевищував у юдействі багатьох ровесників». Якщо його ровесників не надто хвилювало поширення християнства, яке руйнувало впливи юдаїзму, то Павла це заторкнуло до глибини єства, бо йому боліло, що віру його батьків хтось розхитує зсередини. Саме тому, що він не був байдужим, але щирим, Бог зволив об’явити йому свого Сина. І як перед тим Павло «перевищував у юдействі своїх ровесників», так тепер став перевищувати своїх ровесників у християнстві, а навіть більше, перевищував апостолів, які були перед ним. Його гарячість видно навіть з того, що він «негайно, ні з ким не радившись, не подавшись в Єрусалим до апостолів», усім серцем прийняв Христа і сподобився від Нього божественних повчань.

Бог не лише св. Павла вибрав «від утроби матері» і «покликав своєю благодаттю» звістувати Євангеліє, що не від людей. Але також нас у різний спосіб і різною мірою Бог вибрав і покликав до проповідування Його Сина. Не будьмо літеплими, бо таким Бог противиться, «вивергає з уст своїх» (див. Од. 3, 16), але будьмо гарячими, палкими в любові до Бога. Бо такі, навіть якщо помиляються через незнання, не будуть відкинені, як Павло не був відкинений. Натомість літеплі є байдужими у всьому: і в правдивій вірі, і в неправдивій. Для них це остаточно не має значення. Ніколи літеплий християнин не є Богові миліший, ніж гарячий атеїст. Навпаки. Бо той, хто гарячий у невірі, може легко стати гарячим у вірі, а той, хто байдужий, взагалі не здатний гаряче любити. Байдуже християнство є великим абсурдом і, на жаль, дуже поширеним.